Вітрів кут
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Вітрів кут». Краткое содержание книги:
Незадовго до Великої Вітчизняної війни, влітку 1940 року, юні краєзнавці м. Бердянська знайшли на північному узбережжі Азовського моря скелет південного слона, єдиний у світі цілий скелет слона, який жив на півдні Європи близько мільйона років тому!
Цей факт і ліг в основу повісті «Вітрів Кут». Автор повісті — працівник краєзнавчого музею — сам брав участь у розкопках скелета. Тепер ця унікальна знахідка експонується в Зоологічному музеї Академії наук СРСР у Ленінграді.
— Ну й спи собі! Сам поїду.
Це вплинуло. Хлопець швидко схопився з ліжка.
— Як сам? Я швидко! — і поквапливо почав одягатися.
— Не поспішай, — уже спокійно пробурчав дідусь. — Так-сяк не для моря. Зрозуміло? Море поважає акуратність. Запам'ятай це слово — а-ку-рат-ність.
Хлопець надів парусинові штани, такий же кітель з мідними, справжніми «морськими» ґудзиками і з досадою натягнув на голову старий солом'яний крислатий бриль. Звичайно, значно краще було б у такий момент надіти безкозирку, тільки не яку-небудь там з надписом «Герой», а справжню, матроську.
Ці мрії переривав суворий окрик дідуся:
— Ти куди це зібрався босий? Щиглів ловити? Зараз же взуй чоботи. Забуваєш, — у море йдеш!
Дідусь ставав невпізнанним, коли збирався в море. У звичайні дні він мовчки сидів у кутку кімнати, плів снасті, оживаючи в ті короткі хвилини, коли повертався син, Васин батько, з моря й приносив з собою в кімнату міцні запахи риби та морських просторів. Старик слухав розповіді сина, жадібно ловлячи кожне слово. Ще б пак! Сам усе життя провів у морі…
І тепер, коли дідусеві доводилося виїжджати в море, хоч і недалеко, всього-на-всього за сотню метрів від берега, ловити бичків, готувався він до цього, дотримуючись усіх рибальських правил.
Ось і зараз Вася бачить перед собою дідуся в повній рибальській формі: на ногах щедро вимазані дьогтем чоботи з довгими халявами, завернутими вище колін, стьобані ватяні штани, брезентова куртка, застебнута на всі ґудзики і туго підперезана шматком сітки замість пояса. Закурена тютюновим димом борода старанно розчесана, а вуси стирчать, як крила чорної крячки.
Вони вийшли на безлюдну вулицю. Вже рідшала темрява короткої південної ночі… Йшли мовчки.
Хлопець, важко човгаючи по бруку чоботами, ніс кошик з рибальським спорядженням; дідусь узяв весла і три якорі з акуратно зібраними в кільце «кінцями».
— А навіщо третій якір? І двох досить, — порушив мовчанку Вася.
— Море припас любить, — відповів дідусь.
Вузькими провулками вийшли до моря. Тільки рівномірне зітхання прибою нагадувало, що перед рибалками лежить неосяжний морський простір; само море було ще вкрите сірою пеленою туману.
Дідусь кинув на мокрий пісок ношу, зняв картуз, витер тильною стороною спітнілого лоба й промовив:
— Після бурі забунацало[1]. Буде бичок.
… Вася зовсім не здивувався, коли дідусь, піднявши весла догори, сказав:
— Прибули. Савур-могила!
Насправді ніякої могили тут не було. Навколо всюди море. Але хлопець уже знав, що рибалки поділяють зовсім одноманітний, на перший погляд, простір моря, як колгоспники поля, на окремі ділянки. А всі прибережні підводні скелі називають Саур-Могилою.
Човен закріпили на два якорі. Дідусь витяг із халяви кисет і, не поспішаючи, почав набивати люльку. Хлопчик возився з вудочкою. Було ще темно, а волосінь, як на зло, заплуталась.
— Снасть із вечора готують, — зауважив дід.
Поки Вася розмотував волосінь, дідусь піймав великого сірого бичка, який, розчепіривши розкішні оранжові плавці й роззявивши зубату пащу, здавалося, здивовано дивився на рибалок.
— Красунь, — радісно вигукнув рибалка, кидаючи рибу в сумку, спеціально причеплену за бортом човна. Потім старик витер об ганчірку руки й не поспішаючи знову закинув у море вудочку.
Скоро й Вася тримав у руках здобич.
Зійшло сонце. З'явились крикливі чайки. Ранок був напрочуд вдалим. Дідусь ледве встигав наживляти гачки. І робив це мовчки, швидкими звичними рухами. Розмовляти було ніколи. Навіть люльку не курив.
— А що це там? — спитав розглядаючись по сторонах хлопець, якому набридло рибалити. Дідусь поглянув на горизонт. Там виднілась якась чорна цятка.
— Пароплав. З Криму. Повз нас пройде. Далеко ще. Мабуть, Вітрів Кут минає.
— А що це за Вітрів Кут?
Дідусь уважно подивився на онука.
— Ти, хлопче, рибаль, — сказав він повчально. — У сьомий клас перейшов, а як першокласник щокаєш. Ходитимеш у море — узнаєш Вітрів Кут. Це бухта така.
Чорна цятка швидко росла. Вася вже виразно розрізняв маленьку білу коробочку-пароплав і смужечку кучерявого диму.
— Дивіться, дивіться! Бочка! Залізна бочка! — раптом закричав Вася.
— Що там ще за бочка, — вже роздратовано відгукнувся старик, не відриваючи погляду від вудочок. — Замовкни, рибаль!
— Та бочка ж, дивіться, ось вона близько!
1
Від слова бунація — абсолютна тиша на морі (прим. авт.).