Люди навпроти

«Такого собі бронзового, присадкуватого, дещо незграбного, у зім'ятих штанах» Леніна нема більше ні в Батумі, ні по цілій Грузії. На тому місці, де стояв «нерухомий бронзовий чоловічок», нині — велика вирва в асфальті, а довкола неї — купи гальки й піску, неприбраних уламків бетону й граніту. У грузинській філії Залізного театру тоталітаризму йде остання дія. Але вистава ще не закінчилась — це видко хоча б з того, що проспект Сталіна залишається й досі проспектом Сталіна, ніхто його переіменовувати не збирається, а точніше — не наважується, бо психологія грузинського обивателя все ще являє собою дивну суміш меркантилізму, ура-патріотизму та сталінізму.

Втім, і тут іронія історії: саме на проспекті Сталіна міститься сьогоднішній неформальний центр міського життя — турецьке консульство. Так, назавжди відійшли у небуття часи, коли сіменонівський герой, зневажений і висміюваний турецький консул Аділь-бей зацьковано тинявся брудними батумськими вуличками, намагаючись збагнути це місто й цих людей, а до його консульства приходили хіба що іще зацькованіші горяни-турки. Нині біля консульства (імпозантного двоповерхового особняка, над яким гордо має червоний прапор з півмісяцем) з рання до вечора юрмиться натовп, обложивши вхід, перегороджений металевими бар'єрчиками (достоту як у нас перед Верховною Радою). Натовп складається із добре вбраних чоловіків та жінок, а всі навколишні квартали заповнені їхніми авто — «волгами», «мерседесами», «вольво», «тойотами» — з грузинськими номерами.

Всі чекають на виїзні візи до Туреччини, яка звідси — за кільканадцять кілометрів. Кажуть, лише за минулий 1990 рік близько півмільйона громадян п'ятимільйонної Грузії вже побували в Туреччині, прихопивши з собою геть усі механічні годинники, пральні машини та ще деякі товари з грузинських прилавків…