Зневажаючи закон
- Автор: Клодзиньская Анна
- Серия: Бібліотека "Всесвіту" #1
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- ISBN: 5-333-00230-4
- Переводчик: Гарій Бурганський
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Зневажаючи закон». Краткое содержание книги:
Жінка плавними рухами готувала каву, ховала гроші до каси, відраховувала решту, падала, чи до смаку було те або те, й журилася., побачивши чиєсь похмуре обличчя. Ця дрібна й сухорлява чорнявочка була гладенько зачесана, мала відкрите високе чоло і правильні риси обличчя. Здавалося, така врода мусить вабити чоловіків, але нічого подібного. Від пані Данути віяло якоюсь внутрішньою холоднечею, що тримала людей на відстані.
Рухом голови вона наказала одній з кельнерок стати до стойки, а сама подалася на кухню.
— Чогось з'їси? — спитала вона в чоловіка.
Казимир завагався, поглянув на годинника.
— Гаразд, — відповім він. — Дай пиріжків і кави.
— Знову поспішаєш? — Це вже скидалося на докір.
— Ніколи, — недбало кинув він, сів до маленького столика в кухні й почав їсти.
В прочинені двері зазирнув один з постійних відвідувачів.
— Пані Данусю, чи не заходив сьогодні Янек Завадовський? Пам'ятаєте, такий худий, з вусами і смутним обличчям?
— Ні, вже зо два дні не заглядав, — відповіла вона. — Нібито захворів… Але хтось казав, — пані Данута перейшла на шепіт, — що він хотів звести на себе руки!
— Він? А чого ж йому бракувало?
— Начебто вплутався в якісь брудні справи.
— Аж не віриться! Ти бач… — Відвідувач швидко зник за дверима.
Казимир доїв пиріжки, випив каву й посміхнувся до куховарки. Потім натяг куртку і з цигаркою в зубах, аби не бентежити зайвий раз відвідувачів, вийшов до машини чорним ходом.
У кімнаті панувала напівтемрява, лише біля дивана горіла маленька лампочка. Тихенько грало радіо. В постелі лежав чоловік, заплющивши очі й стомлено витягши руки вздовж тулуба. Дивлячись на сірі запалі щоки й жахливо непорушне обличчя, можна було подумати, що він уже номер; проте ледь помітний подих свідчив, що чоловік ще живий.
Чоловік навіть не ворухнувся, коли хтось обережно прочинив двері. До кімнати ввійшла медсестра, несучи на таці склянку з чаєм. Вона поставила чай на столик, усипала трохи цукру, вичавила півлимона, пригубила й скривилася.
— Надто гарячий, — прошепотіла вона.
Мабуть, хворий це почув, бо відразу розплющив очі.
— Я принесла чай, — сказала медсестра. — Треба ж чимось запити ліки. Як ви себе почуваєте?
Чоловік не відповів, лише розглядав стіни та меблі, щось пригадуючи. Іноді він зводив брови в болісному здивуванні. Жінка сіла на край дивана.
— Вам уже трохи покращало? — спитала вона. — Зараз дам вам таблетки.
— Чому я лежу? — відповів він запитанням. — І які таблетки?
— Та ви ж хворі. А таблетки прописав лікар.
Чоловік насторожився.
— Хто ви така? Й що тут робите?.. І взагалі, де я?
— Таж у себе вдома! Щоправда, лікар наполягав покласти вас до лікарні, але вона не погодилася.
— Хто — вона?
— Ваша дружина, пані Завадовська… Пані Ірена.
— Немає у мене ніякої дружини! — буркнув він, намагаючись підвестись на лікті, та не зміг — був занадто слабкий.
— Лежіть, будь ласка, спокійно, — стримала вона його. — Ну як можна так недобре говорити про власну дружину? Така люба, добра жіночка, вона так побивалася, коли ви… Ну, та годі про це. Ковтніть оці дві таблетки і випийте чай, — вона простягла ліки, але хворий рвучко відхилив голову.
— Нічого я не прийматиму! Хочу спочатку довідатися, де я й хто мене сюди привіз. І що за Ірена? Моє прізвище… прізвище… — чоловік раптом замовк, на його обличчі з'явився вираз невимовного жаху.
— Заспокойтесь, будь ласка…
Він приголомшено дивився на неї, губи його тремтіли, нарешті він з трудом вимовив:
— Я не знаю як… Я… О боже, хто ж я?!
За дверима пролунали квапливі кроки, ввійшла молода блондинка в халатику, незачесана, бліда, з почервонілими очима. Вона сіла по той бік дивана й узяла хворого за руку, насилу стримуючи сльози.
— Янеку, любий, заспокойся, — прошепотіла вона. — Ти ж удома, в себе, я поруч із тобою, тепер усе буде добре. Ну прошу тебе, прийми ліки, — ти ж хочеш одужати, правда?
Він напружено придивлявся до неї, сердито звів брови й відвернувся.
— Ви лікар? — спитав він. — Це звичайна лікарня чи спеціальна клініка?
— Ти мене не впізнаєш? Я ж Ірена, твоя дружина. Янеку, подивись на мене. Пригадай, благаю тебе! — жалібно схлипнула вона. — Ти мусиш пам'ятати, хто ти й де ти є. Це твій дім, ти лежиш у своїй кімнаті…