Записки в узголів’ї

Одного разу до палацу прийшов дайнаґон[8] і приніс імператриці цілу купу паперу.

– Що мені з цим робити? – запитала імператриця.

– А мені вони якраз би знадобилися для моїх записок, – сказала я.

– Ну то й добре. Забирай усе! – відповіла імператриця.

Ось так я отримала подарунок і почала писати, допоки не закінчився останній аркуш. Писала я про все, про все на світі, інколи зовсім про незначні речі та нісенітниці».

Макура-но соші є першим зразком того художнього стилю, який згодом набув в Японії популярності під назвою «дзуйхіцу», що означає буквально: «слідування за пензлем». У цьому стилі відсутня будь-яка система; під впливом миті автор заносить на папір усе, що приходить йому в голову. Розповіді, описовий перелік жахливих, безглуздих, огидних і нудних явищ та предметів, перелік квітів, гір, рік, нариси суспільного та приватного життя, думки, навіяні спостереженням природи, та багато іншого, – усе це складає farrago libelli (про зміст твору: суміш, мішанина. – І. Б.) автора.

На противагу Мурасакі-но шікібу, що втілюється в ті персонажі, які вона описує, особистість Сей-шьонаґон виразно проявляється в усьому, що нею написано. Вона завжди виступає перед читачем в образі розумної, дещо цинічної світської жінки. Її смаки та вподобання проявляються з неабиякою детальністю, і при цьому вона не соромиться наводити у своїх нарисах різноманітні доречні цитати чи гострі відповіді, які вона вдало використовує в кожному слушному випадку. Вона, як і пізніші письменники, аж ніяк не намагається відокремити себе від особистої участі в любовних інтригах, які були доволі розповсюдженим явищем у житті вищих аристократичних кіл тогочасного Кіото» [У. Дж. Астон. История японской литературы: От истоков до конца XIX века: пер. с англ. / вступ. ст. В. М. Мендрина; под ред. и с предисл. Е. Г. Спальвина. – Изд. 2-е. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2012. – С. 76–77].

Як зазначалося, народилася Сей-шьонаґон у небагатій, але шляхетній родині провінційного чиновника на ім’я Кійовара Мотосуке. Справжнє ім’я письменниці не збереглося, а її літературний псевдонім «Сей-шьонаґон» утворений з китайськомовного читання першого з двох ієрогліфів, якими записувалося прізвище її батька – Кійовара (яп.: 清原) – «сей», та назви посади «шьонаґон» – «молодший радник», яку сам батько (а можливо, хтось із братів Сей-шьонаґон) обіймав при імператорському дворі після переїзду в 978 р. родини до Кіото. Проте в середині XX ст. японський літературознавець Такаґі Ічіноске, ґрунтуючись на знайдених ним історичних джерелах, з’ясував, що дитячим іменем майбутньої письменниці було Наґіко [докл. про це див.: Горегляд В. Н. Дневники и эссе в японской литературе Х – ХIII вв. – М.: Наука, 1975. – С. 98].