Варіант №1. На альпійській верховині
- Автор: Крумов Борис
- Год: 1976
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Любим Копиленко
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Варіант №1. На альпійській верховині». Краткое содержание книги:
— Кажу, не маєте права забирати співачку від нашого столу.
Я поклав ногу на ногу, розлігся на жовтому стільці, наче в шезлонгу, й заговорив своїм дипломатичним тоном. Знаю від друзів, що цією вдаваною байдужістю можу довести своїх надто гарячих співрозмовників до нестями.
— Дама сама прийшла до нашого столу, і ви не маєте підстав для докорів. Крім того, бажано було б не називати таким словом людину мистецтва.
Це дуже його розлютило. Іншого — між нами кажучи — я не хотів і не чекав.
— Вона не сама прийшла до тебе, а ти підкупив і її, і диригента, і кельнера!
Він уже кричав. Люди навколо — і п'яні, і тверезі — притихли. Доводилось відмовлятися від дипломатичного тону. Я загасив недопалок об каблук, дарма що переді мною стояла попільниця. Устав.
— Чи не краще вам, громадянине старший лейтенант, повернутися до свого столу? Не думайте, що коли ви офіцер, то вам усе дозволено, а я, простий шофер, мушу лизати вам п'яти. І це така рівноправність у соціалістичній Болгарії!
Далі все розгорталося блискавично. Кулаки, жіночий вереск, чоловіча лайка, вигуки: «Міліція!»
Міліція прибула. Я пробіг повз стойку, проскочив у кухню. За собою чув крики. Виліз у вікно й поміж плодових дерев — просто до монастиря. А позад мене — галас, тупіт, постріли, міліцейські свистки.
Тільки в монахів можна знайти притулок. Я біг попід стіною й шукав шпарини. З досвіду знаю: хіба що мури в'язниць не мають видимих перелазів. Усі інші, навіть огорожі найсекретніших військових частин, не без відтулини, крізь яку пролізають коти, собаки чи й солдати, котрі не хочуть, щоб їх бачило начальство. Відірвані дошки, розхитані цеглини, відтягнутий колючий дріт, де проходять ті, хто воліє бути непоміченим біля парадного входу.
Я знайшов шпарину аж поблизу свинарника. Проліз у неї і побіг, але перечепився за щось і впав. Не було сил підвестися. Де тільки мені не боліло!
Дідько його забирай, така бійка не передбачалась!..
Почув чиїсь кроки. Я лежав вухом до землі, й чужі кроки гучно відлунювали. Хтось перевернув мене на спину. Небо наді мною було чорне. І лише за кілька секунд збагнув, що то не небо, а ряса ченця, яка закривала мені зорі. Підійшов і другий. Ухопили мене за руки, за ноги й кудись потягли.
Від головних воріт монастиря долинула сварка. Певно, міліція наполягала на обшуку.
ТАЄМНИЧИЙ ЧЕРНЕЦЬ
Я лежав на твердих дощатих нарах. Коло мене сидів чернець з густою кучерявою бородою. Думаю, було йому не більше тридцяти п'яти років. Я не слухав, що він розпитував, а нестямно благав:
— Не видавайте мене! Прошу вас… не треба! Сховайте мене… до наступної ночі. Як побачать мене… знову до в'язниці. Я тільки місяць тому вийшов звідти. Здоров'я, життя мені поламали, у могилу хотіли загнати. Я віддячу вам, усе, що тільки забажаєте…
Молодий служитель божий заспокоював мене, мовляв, нема чого боятися. Розпитував, чи не болить що, чи не поранений.
Мене тільки потовкли. Тяжких ран не було, і я переконував його, що не завдам зайвого клопоту монастиреві, тільки б переховали мене до завтрашнього вечора, а там я легко знайду шлях за кордон.
Він запитав, чи я не голодний. Я злякано відсахнувся, а потім зіщулився:
— Ти… ти перевдягнений старшина міліції! Ви хочете мене отруїти! Не візьму жодної крихти!
Затулив обличчя руками й розплакався.
Потім почув кроки. Хтось підслухував під дверима і, певно, підглядав.
Бородатий чернець вийшов по вечерю. Я лежав і схлипував ще сильніше. Мій зцілитель забарився довше, ніж треба було, щоб дійти до кухні. Явно комусь пояснював, що я за один.
Він подав мені глиняну миску з якимсь картопляним наїдком, та я відмовився.
Попросив води і, вже трохи заспокоєний, знову почав благати переховати мене до вечора. Чернець запевнив, що міліція не може ввійти до божого храму. Я ж християнин, що потрапив у біду, і вони зобов'язані дати мені хліб і воду, а що я робитиму далі, то моя справа..
Це мене заспокоїло, я подякував йому. Він побажав мені доброї ночі й вийшов.
Я перевертався з боку на бік і стогнав. Старі дошки в коридорі заскрипіли. Кроки наближалися до келії. Двері обережно прочинились. Увійшов інший чернець, з посивілою бородою.
І одяг, і розумне обличчя свідчили, що це монастирське начальство. З одержаної попередньо характеристики начальства цього божого дому я зробив висновок, що переді мною ігумен, — ніс з горбинкою, на тонких чуттєвих губах якась наче постійна службова посмішка.
З ним прийшов і вже знайомий бородатий чернець.
— Як ся маєте, юначе? Ви наче гукали на поміч? — запитав ігумен.