Чорнильне серце

— Просто стовбичить і стовбичить! — шепотіла Меґі, тягнучи Мо до своєї кімнати.

— А обличчя в нього волохате? Тоді це, мабуть, перевертень.

— Та годі тобі! — Меґі невдоволено зиркнула на батька, хоч його жарти й проганяли страх. Їй уже й самій майже не вірилося в те, що під дощем там хтось стоїть… поки вона знову не стала навколішки біля вікна. — Оно! Бачиш? — прошепотіла.

Мо виглянув з вікна, по якому безперервно стікали дощові краплі, але нічого не відповів.

— Хіба ти не божився, що злодії до нас ніколи не прийдуть, бо тут немає чого красти? — прошепотіла Меґі.

— Це не злодій, — відказав Мо, і його обличчя, коли він відійшов од вікна, було дуже заклопотане.

Серце в Меґі закалатало дужче.

— Лягай спати, Меґі, — сказав батько. — Це гість до мене.

Меґі не встигла поцікавитися, що ж то, заради всього святого, за такий гість, який з’являється серед ночі, — не встигла, бо Мо поквапився з кімнати. Вона стривожено подалася за ним. Уже в коридорі почула, як батько скинув ланцюжка на вхідних дверях, а коли вискочила в передпокій, Мо стояв у відчинених дверях.

Ніч прохопилася до будинку темна й волога, а дощ зашумів загрозливо гучно.

— Вогнерукий! — гукнув у темряву Мо. — Це ти?

Вогнерукий? Що це за ім’я? Меґі не пригадувала, щоб коли-небудь чула його, а проте воно все ж таки щось нагадувало — щось далеке-далеке, таке, що ніяк не хотіло прибрати чітких обрисів.

Надворі — ані шелесь. Тільки дощ нашіптував щось, так ніби в ночі раптом прорізався голос. Та потім почулися кроки і з темряви виринув чоловік. Мокрі від дощу поли довгого пальта липли йому до колін, і коли незнайомець вийшов на світло з відчинених дверей, Меґі на мить здалося, ніби з-за плеча в нього виткнулася невеличка хутряна голівка; принюхуючись, вона вистромилася з його заплічника й відразу сховалася назад.

Вогнерукий утер рукавом мокре обличчя й, подаючи Мо руку, промовив:

— Як ся маєш, Чарівновустий? Давненько ж ми з тобою не бачилися!

Мо, повагавшись, узяв простягнену руку.

— Дуже давненько, — відповів він, дивлячись одначе кудись повз гостя, так ніби очікував, що вслід за тим із темряви з’явиться ще хтось. — Заходь, а то ще, чого доброго, дуба вріжеш. Меґі каже, ти вже давно тут стовбичиш.

— Меґі? Ах так, ну звісно.

Вогнерукий дав Мо втягти себе до будинку. Незнайомець так пильно приглядався до Меґі, що збентежена дівчинка не знала, куди очі подіти. Зрештою вона й сама подивилася йому просто в обличчя.

— А вона виросла.

— Хіба ти її пам’ятаєш?

— Звичайно.

Меґі впало в око, що Мо, замикаючи двері, крутнув ключа в замку двічі.

— Скільки ж це вже їй? — Вогнерукий усміхнувся до дівчинки.

Дивна то була усмішка. Меґі не могла збагнути, чого в ній було більше — іронії, поблажливості чи просто збентеження. Отож вона й не всміхнулась у відповідь.