Аліса, на світанку

Я залишив дім незадовго до світанку, виплутався з її обіймів і побіг в темряві до воріт. В мене шалено калатало серце, в руках я тримав намисто. Перші години Різдва, я блукав містом, стиснувши в кишені перлини та сапфіри варті дві тисячі дуро, проклинаючи вулиці заповнені снігом і гнівом, проклинаючи тих, хто покинув мене напризволяще, аж поки блідий, сонячний промінь пробився крізь хмари і я пішов назад до великого будинку, насилу тягнучи ноги під вагою намиста, що важило наче могильна плита і душило мене; я молився щоб вона ще міцно спала, спала вічним сном, щоб повернути намисто на поличку каміна і втекти, забувши назавжди її погляд, її теплий голос, єдину світлу істоту в моєму житті.

Двері були відчинені і перлисте світло просочувалося крізь тріщини в стелі. Я побачив її; вона лежала на підлозі, з книжкою в руках, її посинілі губи вкриті інеєм, очі відкриті на білому, крижаному обличчі, одна кривава сльозинка замерзла на щоці і холодний вітер дув через відкрите навстіж вікно, вкриваючи її саваном снігу. Я залишив намисто в неї на грудях і втік надвір, намагаючись злитися з стінами міста, сховатися в його тиші, уникаючи свого відображення у вітринах, зі страху побачити там незнайомця.

Незабаром, заглушаючи різдвяний дзвін, завили сирени і зграя ангелів смерті вкрили яскраво-червоне небо над Барселоною, скидаючи сотні бомб, які здавалось ніколи не долетять до землі.