Блокбастер

Лісопилка

Покинута лісопилка була однією з нечисленних будівель у селі. Кілька хат зяяло пусткою без людей і меблів. Важко було навіть уявити, що кілька місяців тому тут міг хтось жити. День при дні, змінюючись із чат, ми спускалися у село в долині, роздивлялися і думали – кому взагалі спало на думку в такому місці зводити житло. Але колись давно людей привела сюди робота. Крутий схил, що спускався до села, ідеально придався для доставки колод на лісопилку, а річку, що наполовину оточувала долину, природа ніби навмисно створила для судноплавства. Буваючи в селі, я часто уявляв, з яким звуком спускалися схилом колоди, як линув лісом стукіт сокир, шипіла пара з котла, шелестіли гумові паси пилок, плюскали колоди у воді, і мені здавалося дуже дивним, що я тут – а не чую всіх цих звуків. Не чую жодного звуку життя цього місця. Думки про це тільки посилювали занепокоєння. Село було порожнє, як мертва душа, така мертва, що ми своєю присутністю вже не могли її оживити.

Якщо тоді я й сумнівався, сьогодні певен, що розташування розвідувального поста в цьому місці було абсолютним безглуздям. Він був так само ефективний, як ягня, прив’язане біля загону з великою рогатою худобою, навколо якого кружляють голодні вовки. Тепер, коли я думаю про це, згадую сотні інших, значно кращих місць для розміщення розвідників, бо помістити нас у долині, з трьох боків оточеній густим лісом, – те саме, що перед зголоднілим дикуном поставити горщик, повний м’яса. І ми, безумовно, були в тому горщику. Ми були м’ясом. І дикуни не змусили себе довго чекати.

Вечір Дня всіх святих нічим не відрізнявся від попередніх і був схожий на всі інші вечори цієї пори року. Зима гасила день майже одразу після обіду, і навіть сніг не висвітлив геть нічого, а місяць вирішив, що йому краще залишитися за хмарами й почекати кращої нагоди показати носа. Напад почався не так жорстоко, як хтось міг би уявити. Найперше в нас за спинами з’явилися вантажівки. Підрозділ регулярної армії створив буферну зону таким чином, що заздалегідь відрізав нам усі можливості для відступу. Коли ж у нас за плечима постала стіна, вони могли вільно спуститися до тартака, впевнені, що жодна душа не покине долину живою.

Це була не перша наша зустріч з ворогом, але кожна наступна не була легша за попередні. Протягом кількох днів, сидячи на лісопилці й виходячи тільки на короткі огляди, ми постійно намагалися витіснити зі свідомості, що колись це станеться, і це давало нам змогу терпіти. Коли людина про щось не думає, то поводиться так, наче цього немає. Ми намагалися, наскільки це місце нам дозволяло, поводитися якнайближче до нормального мирного життя.