Між орлами і півмісяцем

Гетьман Хмельницький, наслухавшись від Івана Богуна про орлів Перебийноса та Сірка, а паче всього про успішні вікторії останнього, дивувався. А коли по взятті Іваном Сірком та іншими Вінниці сотник тоді ще гетьманового дознавального відділу Гнат Турлюн доповів гетьманові, що Сіркові сотні, за винятком окремих пішаниць, уже оконені і озброєні,— той не повірив Турлюнові й грізно повелів і Кривоносові, і Сіркові (що саме, нагло взявши здвобіч Бар, спішно прямували до Кам'янця-Подільського) негайно вернутися під Махнівку для спільного походу з полковником Книшею на Білу Церкву і Пилявці.

Гризли себе й чухали, досадуючи, потилиці обидва відчайдухи-полковники. Адже втрачали видимі можливості наступати далі і навіть обурювались отим ніби аж безглуздим гетьмановим наказом, але ослухатися — бо міг за те й на горло скарати! — не посміли. Пояснювали собі те безглуздя чимось їм незнаним...

Боліли й судомились у Сірка руки після побоїщ, мозолями взялися долоні і обросли поволі шкарубкістю, стали геть великуватими ноги від вершникування... Довго носили козаки приполами землю на могили полеглих... Гримів і гучав кадубний голос отця Барила над жертвенниками...

Таки під Махнівкою, серед неймовірно бучного шарварку людського — піших і вершників, посполитих і охочекомонних, Іван Сірко радісно і аж здивовано зустрів два полки Шумейків-Черкашиних із донськими січовиками, котрі осіли в Новочеркаській станиці займанщиною по отому рідному і йому «азовському сидінні»: батька Семена і його сина Андрія, і полк таки донців під орудою наказного отамана Якова Пія, якого знав ще з Хортицької Січі, коли той прийшов проводжати московського посланця з Криму — Дворянинова. Тоді хан плекав надії на українське підданство. Не вийшло з того підданства нічого, а теперішній хан теж гріє в серці думку про той час, коли зможе скинути дорогі ронди Високого Порога зі своєї уярмленої шиї...

Старий Шумейко на радощах від несподіваної зустрічі вішався Сіркові на в'язи, а Пія йому підвели зовсім змужнілі вже неждано-негадано і якісь не подібні до себе обидва Разюки — Степан і Фрол. Сірко так розчулився, як побачив їх, що аж клубок у горлі мусив проковтнути, бо був і серцем і душею прив'язаний до старого Тимоша-батька, особливо до покійного, скараного в Москві Івана, свого побратима...

Та найзворушливішою, а разом і якоюсь прикрою чи й аж болючою була для Сірка зустріч зі своїми: із свояком — Софіїним братом, з отим колись сатанинським Даньком, а тепер свіжонаставленим отаманом, плескатолицим Данилом Гундою, що надзвичайно був подібний до покійного батька Кривошапки-Гунди, та ще з Остапком Говдею.

Свояк Данило, отакий же, як і був, самовпевнений і блудослівний, кланявся Сіркові від своєї молодої дружини Марини, від матері Мотрі, від його, Сіркової, дружини Софії та побратимів Артема і Сабрі, від їхніх жінок Мокрини та Христини — паній на всю губу, вже не в серпанки на головах, а в кораблики і кунтуші з позументами ошатнених, нарешті — від рідних і дорогих над усе синів Петра і Романа та доньок Марійки і Яринки. Хоч Сірко й здогадувався, що свояк у тих поклонах чимало йому прибріхує, проте тішився, бо, поговоривши, ніби вдома побував, ледь стримуючи в собі хвилювання удаваною грізністю і озлобленістю...

— А дядька Левка, дядьку Іване, вбито, і тіла його не знайдено,— вклинився, ніби обухом вдаривши Сірка, підліток Остапко Говдя, племінник і джура покійного Кошовенка, плаксиво звернувшись до полковника.— Мабуть, вибухом рознесло їх під Хуторами, бо спершу я бачив їх, як відбивалися, а потім нас відтиснули драбанти і навіть гналися, то Зорян мене врятував. А по наскоці полку Богунового я вернувся на те ж місце, та скільки не шукав, не зміг знайти ні дядька, ні його коня,— зовсім розридався молодик, уже не стримуючись.—  ...Дядько Богун знає, де їх убито бомбардою, але мені не каже,— додав він оскаржливо згодом,— то, може, вам повість?

— Ти не нюняй і не слини тут! — нагримав злобливо на юнака Данило Гунда, ображений, що той перебив йому домовитися зі знакомитим свояком про прийом у Сірків полк і його ватаги і самого Данька в числі трьох сотень слобідчан-доброхітців — не лише з Мерефи, а й із самих аж Стародуба, Севська, Конашівки та Обояні.— Кум твій, тепер острогозький полковник, Іван Дзиковський просив прийняти їх,— помітив Данько насуплену невдоволеність свояка.— Переказував тобі, що в слобідських землях великий неспокій — рокош, а Тугай-бей за відданого йому тобою шляхтича Синявського взяв двадцять тисяч червінців викупу, насміхаючись із тебе. Велів ще переказати тобі, що генеральний осавула Дмитро Радан очолював погроми в маєтностях і Потоцького, і Вишневецького і вже очистив від ляхів геть Чернігів та Стародуб... То чи приймеш моїх доброхітців? — спитав уже після мовчанки у Сірка Данько, переживаючи, бо пообіцяв їм те дорогою, хвастаючи.