Остання битва

Вже попелом покрилася планета.

Уже нема на ній лісів, нема тварин. Розвіялось повітря у просторі. Запанувала тиша небуття.

Потворність не заспокоїлась на тому. Вогні підземні розкололи Землю і порохом розвіяли її у зоряне Безмежжя…

Потворність повернулася на плац — розпатлана, втомлена, але щаслива. Пашіли щоки в неї від напруги, горіли очі радістю й натхненням.

— Всі бачили? — вдоволено спитала вона.

Тварини й люди, квіти i рослини пригнічено мовчали. Й усміхнулася Краса. А потім запитала:

— Оце й усе?

— А все. Чого ж iще бажаєш?

— А далі що?

— Нема чого робити. Нема планети, пусто у просторі. Моя робота скінчена…

— От бач, — промовила Краса. — Сама призналась ти, що руйнувати й кидати в Потворність можна не довіку. Тепер дивись на значення Краси…

І синьоока дівчина злетіла з землі у небо. Немов дбайлива господиня, оглянула простір.

Потворність завмерла. А Краса збирала докупи розсіяну матерію планети, формувала її в сяючу кулю, обертала, як гігантську дзигу в просторі, штовхала навколо Сонця.

Потім планета потьм'яніла, наполнилася океаном. Над нею поповзли хмари. З грунту визирнули рослини, квіти, потяглися до неба дерева. В хащах заворушилася живність, полетіли в повітрі птахи, вдарив десь на планеті творящий молот Людини, аж гук покотився в небі.

— Дивись! — радісно гукнула Краса. — Дивись на дорогу мою! Чи є у неї край?

Зводилися вгору будівлі, ще чудовіші, ніж раніше. Білосніжні палаци несли на плечах колонад сферичні бані, і легкокрилі кораблі помчали в небо, і вже ступили Люди мiж планети, з'єдналися з далекими Братами. І заповіт Краси несли у Безмір не маючи у творчості спочинку…