Крута компанія

— Привіт, дівчата!

Голос незнайомий, але в ньому такі радощі — як у рекламі йогуртів. Ти обертаєшся. Мірка замовкає.

У вас за спинами троє пацанів. Вони оминають лаву, під їхніми кросами хрустить асфальтова крихта. Ніхто з вас ще нічого їм не відповів. Стає тихо. Ти робиш вигляд, що читаєш щось страшенно важливе в телефоні.

— Шо, нудьгуєте?

У тебе в шлунку ворушиться бутерброд, яким ти запихалася, наводячи стрілки на повіках перед виходом. Ти страшенно не любиш таке безцеремонне вторгнення недолугих збоченців. Зазвичай вони або упиті, або одноклітинні. У всякому разі хвилин десять їх доведеться відшивати, слухаючи безглузді жарти й ґелґіт. Вони завжди голосно сміються. Мірка уміє футболити таких дурнів. У неї язик для цього добре підвішений.

— Ой, а ви нас отак сходу почнете розважати, — говорить Мірка. — І так, що нам ні за що у світі не захочеться послати вас подалі.

— Та ні, — каже найвищий, із перекачаними плечима. — Просто ми йшли собі й засікли, що вас теж троє. І Пашка каже, — він вказує підборіддям на гарненького брюнета з кучерями на лобі, що на півметра нижчий за нього, — давайте, типу, підвалимо до дівчат. І Дімка нам одразу, — перекачаний повертається до коротко обстриженого блондина: — «Ви шо, пацани, в п’ятому класі, типу, на вулиці знайомитися?». А я, ну, типу, арбітр, кажу: підійдемо й подивимось, чуваки. Я, до речі, Олег.

І ніякого іржання не лунає. Ясно, що кучерявий Пашка й блондин Дімка зніяковіли. Тобто Олег видав вам усе як було.

— Коли з нами по-людськи, то й ми по-людськи, — несподівано для тебе каже Каринка. — Ми, до речі, не нудьгували.

— А ми помирали від нудьги, — усміхається Пашка. — Можна ми з вами не нудьгуватимемо?

— Ну, спробуйте, якщо не страшно, — погоджується Мірка.

Тобі відібрало мову від того, як дівчата швидко здалися. Але розмова поволі зав’язується. Хлопців троє — Олег, Дімка, Пашка. Велетень, тишко й красунчик. І вас троє — Мірка, ти й Каринка. Красуня, розумниця й добра душа.

Судячи з того, як упевнено проступає на їхніх щоках бісер щетини, зрозуміло — пацани старші. А по нових джинсах, по тому, як збігаються кольори їхніх футболок із смужками на кросах, видно — пацани в пошуках. Їхні фразочки, натиск, голосний регіт свідчать, що ЗНО свого часу хлопці написали слабувато.

Ти дивишся спочатку на симпатичного Пашку. У нього приємний голос. Потім косишся в бік плечистого Олега. З його горла слова вириваються вулканічною лавою, і сміється він розкотисто, плечі розправляються, м’язи проступають під футболкою в обліпку. Виглядає він трохи комічно.

І Діма… Діма мовчить.

А потім починається тема кіно. Виявляється, всі дивилися той корейський фільм, де в кінці, після півгодинної м’ясорубки, нікого живого в кадрі не залишилося.

— А пам’ятаєте, як вони на самому початку подивилися один на одного в машині?! — кажеш ти в запалі. Із цього кадру історія розкрутилася й на ньому ж замкнулася!

Пашка складає губи качиним дзьобиком й авторитетно примружується. Ясна річ, що ні фіга він не пам’ятає.