Танець недоумка
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-720-3
- Переводчик: Ростислав Мельників
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Танець недоумка». Краткое содержание книги:
Тоді менеджер подивився на мене, кивнув і подався вперед, щоб піднятися.
— Що ж, так би мовити… — почав він, і я поспішно витер спітнілу долоню об джинси, готуючись до рукостискання.
У цей момент кулер у кутку голосно відригнув бульбашками повітря, що ввірвалося в його ємність: «Бгулим!». Із несподіванки менеджер квапливо притиснув зад до стільця й озирнувся. Я ледве стримав посмішку. І тут спітнілий тип подав голос. Він мерзенно відкашлявся у своєму кутку, сьорбнув іще водички й сказав, уперше дивлячись не в стаканчик, а в планшет:
— А це правда? Щодо участі в бойових діях?
— Звісно, — я аж розгубився. — Ми ж говорили про це хвилину тому. Військова розвідка.
— Так-так… Я чув. Я про безпосередню участь. Знаєте, можна злітати на Проксиму й просидіти на складі видачі теплих речей…
— Ні-ні, запевняю вас. У мене вісім бойових виходів. Почесний знак Об’єднаного Штабу. Там наприкінці все написано.
І я всміхнувся менеджерові навпроти. Він теж усміхнувся (тепер у його погляді читалося благоговіння) і знову питально подивився на товстуна. Той шумно зітхнув.
— Що ж… Ну… Раз так… — він із тріском зім’яв стаканчик у пухкій долоні. — Тоді я змушений категорично не рекомендувати вашу кандидатуру.
— Тобто? — не зрозумів я.
— Боюся, що ви потенційно неврівноважений і нестабільний елемент команди, — пояснив товстун. — А це наукова установа. З армією нас пов’язують лише замовлення і… Ми намагаємося уникати таких, як ви.
Промайнула думка, що я недооцінив вагу товстуна в цій компанії. Ще не встиг відзначити про себе цю гру слів (вага товстуна й вага в компанії, ахаха), аж до мене дійшло, що співбесіда добігла кінця. Менеджер, утупивши очі в стіл, метушливо згортав свій рідкокристалічний планшет.
— І в чому ж проблема?! — обурився я. — Так, брав участь! Мені завжди здавалося, що це почесно! Тим більше, що ви працюєте для потреб армії, і я в цьому теж розбираюся…
— Статистичне прогнозування, — знизав плечима товстун. — Воно дає досить високу ймовірність небажаних проблем з ветеранами бойових дій. Занадто високу для нас.
Треба визнати, тієї секунди я уявив, як розбиваю об стіну його голову. Хрясь! І по жирних щоках від удару пробігає «віддача», змушуючи їх тріпотіти, як вуха лягавої… Тож у чомусь він, мабуть, має рацію… Небажані проблеми — це про мене. І це вони ще не знають про діагноз…
— Мені дуже шкода, — промимрив менеджер, ховаючи очі. — Я проведу вас.
Правду кажучи, діагнозу в мене поки що нема. Є тільки спадковість. Імовірність п’ятдесят на п’ятдесят, що аномальний білок у моїй ДНК почне мутувати й отруювати клітини. Це може статися будь-якої миті від сьогодні й до того дня, коли мені стукне сорок чотири.
І тоді я стану недоумком.
У буквальному значенні слова. Можу вистрибнути з вікна, як батько. Або й утнути дещо гірше… Як прадід.
Того ранку все пішло трохи не так. Починаючи з будильника. Його сигнал видався болісно гучним. Я сіпнувся, різко відриваючи голову від подушки. Секунди три витратив на усвідомлення того, що ж саме мене розбудило. Не може бути, щоб ранок настав так швидко… Чи може? Я поспіхом (тому незграбно й довго) намацував телефон. І тільки з другого разу зумів натиснути потрібну кнопку й вимкнути сигнал. Цього разу він задзвонив аж занадто зненацька… Не те щоб я мав звичку просинатися завчасно, але зараз вийшло зовсім… У голові вертілося слово «нетактовно». Нетактовний будильник — хіба це не кумедно?
Ти просто не хочеш уставати, хлопче… Який же нестерпний цей ритуал — вигадувати причини розпочати новий день. Знайти хоч щось, заради чого варто розплющити очі. Немає мотивації… Що за дурня в моїй голові! Звісно ж, є. Сьогодні дуже важливий день… День-делень…
Думки стали плутатися, перетворюватися на о́брази й повертати мене назад, у м’яке небуття сну. І ось перед очима знову тріпочуть крильця тисяч метеликів, затиснутих у свіжих цементних швах щойно зведеної білої стіни… Як же можна було класти цеглу на живих метеликів! Згустки цементу падають поверх чорно-помаранчевих крилець, а зверху з огидним хрускотом лягає нова, ідеально гладка цегла…
Насилу розплющую очі, вивільняючись із задушливої хватки сновидіння. Здається, й досі чую хрускіт розчавлених крилець зі свого сну, що віддає в гортані цілком реальним відчуттям нудоти. Яка мерзота… Наймоторошніший сон у моєму житті. І повторюється щоразу, коли я захворюю. Неначе організм подає мені сигнал у вигляді марення, де тисячі метеликів-сонцевиків обліпили одиноке будівництво посеред квітучого лугу, і робітники кладуть цементний розчин просто на них, придавлюючи цеглинами тріпотливі крильця…