Клуб невиправних оптимістів

Хто сьогодні ще пам’ятає П’єра? Що від нього залишилось? Від його широченної посмішки, від його буремних ідей, від його бажання змінити цей світ, повбивавши всіх мерзотників? Його ефемерні коханки досі думають про нього, того, хто їх відштовхував, аби не прив’язувались? Він спочиває, забутий, на котромусь провінційному кладовищі. Я ніс у руках коробку на чотири чи п’ять кілограмів: тепер його напрацювання ніби дошка, витерта нашвидкуруч. Зненацька я почув його голос:

— Гей, дурнику!

Безумовно, то був він. Я обернувся. Я знав, що нікого немає, лише безіменні перехожі й моя вимучена пам’ять. Я поставив коробку на капот чиєїсь машини.

— Але ти дійсно малий дурень! Чи цього я тебе навчив? Чини й далі в тому ж дусі — і перетворишся на шматок лайна. Як усі вони. Не придурюйся, що не розумієш. Глянь у дзеркало — і тебе знудить. Ти не маєш права. Не ти. Бо тоді з мене жодної користі.

Мені не треба було його розпитувати. Я знав. У французькій мові існують небезпечні слова. Наприклад: «промах», що означає «помилка/результат похибки». Промах — це кумедно. Бо то рушійна сила комедії. Лише коли він не трансформується й не стає дієсловом «зневажати». П’єр мав рацію. Я більше не можу брехати Каміллі й переконувати її, що я поет і артист, коли я звичайний ошуканець. Я вирішив відкрити їй правду. Із нею я живу в щирості, а не в брехні, у промаху чи у зневазі. Я зателефонував Каміллі. Було пізно. Відповів чоловік із сильним «чорноногим» акцентом.

— Доброго дня, мосьє, я хотів би поговорити з Каміллою. Це важливо.