Останні орли [= «Гайдамаки»]

Вийшовши з церкви. Найда попрямував до Залiзняка, коли раптом його покликав чийсь голос:

— Козаче, козаче, та почекай же, не чуєш чи що?

Найда озирнувся: до нього поспiшав кульгавий жебрак, що при потребi вмiв добре ходити обома ногами. Це його Найда посилав з чотками до Дарини.

Коли Найда побачив жебрака, серце його затремтiло вiд жагучого бажання якомога швидше розпитатись про Дарину. Чи жива вона, чи здорова? Вiн кинувся до жебрака й промовив з ледь прихованим нетерпiнням:

— Ну, що? Знайшов? Побачив?

— Знайшов, побачив, — вiдповiв жебрак. — I привiз…

— Привiз? Кого?

— Панну…

— Панну? Доньку обозного? — вигукнув здивований Найда.

— Авжеж, її!

— Де ж вона? Тут?

— Та нi! У Лебединському монастирi, велiла розшукати тебе й переказати, що пам’ятає тебе i жде.

— Пам’ятає i жде, — мимохiть прошепотiв Найда. — Чого ж вона прибула туди… в такий час?.. Господи… адже все може трапитись!..

Радiсть i тривога охопили Найду вiд звiстки, принесеної жебраком. «Дарина тут, так близько вiд нього, прибула, не побоялася — козачка, королева! Вiн її просив чимось допомогти монастиревi, а вона сама приїхала туди! Авжеж, смiливий, вiдважний вчинок, але який ризикований!.. В цей час, коли всюди нишпорять конфедерати й унiати, вона в жiночому монастирi! О, не доведи господи! Щохвилини на неї чигають смерть, муки ще гiршi вiд смертi! — Найда замислився. — Що ж робити? Не можна залишити її там саму… Поїхати, привезти сюди або вiдвезти додому, до батька?»

Але козак одразу ж вiдкинув цю думку. Хоч би там що, а в цей час вiн не залишить вiйська нi на одну хвилину! Доля України лежить на терезах, i якби зараз вiн почав думати про свої почуття, самiй Даринi було б соромно за нього… Залишається одно: послати за нею невеликий загiн i прохати прибути сюди, в Мотронинський монастир. Поки що тут найбезпечнiше мiсце.

Заспокоївшись на цiй думцi, Найда пiшов до монастирських стiн, щоб разом з полковником вiддати останнi розпорядження.

А тим часом Залiзняк, оглянувши монастирськi стiни, вийшов за ворота подивитися ще на вали й шанцi, спорудженi за його вказiвкою на деякiй вiдстанi довкола монастирських стiн.

Тепер увесь простiр мiж стiнами й валами був заповнений людом, переважно жiнками й дiтьми.

Дехто тулився на возах i пiд возами, iншi просто на землi — на розстелених свитах; бiля кожної сiм’ї лежали клунки — все, що люди встигли захопити з собою; до деяких возiв були прив’язанi воли, корови, а подекуди стояли, збившись купою, вiвцi. Людський гомiн перемiшувався з меканням овець, ревiнням корiв i кукурiканням пiвнiв.

Збоку можна було подумати, що навколо монастирських стiн розташувався велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сидiли гуртками, не були такi сумнi, якби в загальний гомiн не вривалися сльози й стогнання жiнок та дiтей.