Людина без властивостей. Том I

 — Офіцером, корисним у кавалерії, ви ніколи не станете, — сказав він Штуму. — Якщо посадити на коня й поставити перед строєм немовля, воно поводитиметься анітрохи не гірше, ніж ви. Але полк уже давно не посилав нікого до військової академії, і ти, Штуме, міг би подати рапорт!

Так Штум на два чудові роки потрапив у столицю — до академії Генерального штабу. Там у нього і в інтелектуальному плані виявився брак реакції, потрібної для верхової їзди, однак він не пропускав жодного військового концерту, відвідував музеї і збирав театральні програмки. Штум виношував ідею перейти на цивільну службу, тільки не знав, як це зробити. Наслідком навчання в академії було те, що його не визнали ані придатним, ані цілком непридатним до служби в Генеральному штабі; його знали як чоловіка незграбного й нешанолюбного, але як такого собі філософа й ще на два роки — щоб спробувати, що з того вийде, — відрядили від Генерального штабу до командування піхотною дивізією, а коли цей термін скінчився, він у чині ротмістра належав до великого числа тих, хто, перейшовши в резерв Генерального штабу, вже ніколи не розлучиться з військом, якщо не станетьсь чогось аж-аж-аж надзвичайного. Тепер ротмістр Штум проходив службу в іншому полку, його вважали офіцером з військовою освітою, але невдовзі вже й у нового начальства, коли йшлося про практичні здібності цього офіцера, почало напрошуватися порівняння з немовлям. Він мучеником дослужився до підполковника, проте вже майором мріяв лише про довготермінову відпустку на половину окладу, щоб діждатися того часу, коли можна буде вийти у відставку почесним полковником, тобто зі званням і у військовому мундирі, хоч і без полковницької пенсії. Він уже й чути не хотів про підвищення у званні, бо в частинах це підвищення посувалося за списком командного складу, як стрілки страшенно повільного годинника; він не хотів нічого чути про ті вранішні години, коли ще до сходу сонця, вже від голови до ніг обкладений лайкою, повертаєшся з навчального плацу і в запорошених рейтарських чоботях ступаєш до казино, щоб поглибити порожнечу ще такого довгого попереду дня порожніми пляшками з-під вина; не хотів нічого чути про казенну товариськість, про всілякі полкові історії й про полкових діан, які проводять життя поруч зі своїми чоловіками, підіймаючись услід за ними щаблями їхніх звань, долаючи щаблі сріблясто-точної, невблаганно ніжної, ледве-ледве, та все ж таки чутної гами; не хотів він нічого чути й про ті ночі, коли курява, вино, нудьга, простори стоптаних копитами полів і потреба поміняти вічного співбесідника-коня гнали одружених і неодружених чоловіків за ті запнуті вікна, де дівок ставили догори ногами й заливали їм у спідниці шампанське; не хотів чути про всюдисущого юдея у Гарнізонах клятої галицької глухомані, схожого на свою перехняблену крамничку, де наборг із відсотками можна було придбати все — від кохання до сідельного мила — й куди привозили дівчаток, що тремтіли від шаноби, страху й цікавости. У ті часи Штум мав лише одну втіху: й далі вибагливо колекціонувати ножики та коркотяги, і багато з них цьому схибленому підполковникові приносив додому той-таки юдей, що, перше ніж покласти якусь річ на стіл, начищав її рукавом з таким святобливим виглядом, немовби це була доісторична, викопана десь у могильнику реліквія.