Твори у 12 томах. Том 09
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #9
- Год: 1971
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Іван Волинець
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 09». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До дев’ятого тому ввійшли: повісті «Звір Предковічний»(1911, окреме видання — Нью-Йорк, 1913) та роман «Місячна долина (Нью-Йорк, 1913).
— Чи бачена річ, щоб коні могли розганяти метеликів з дороги? — жартував Біллі.— Це ще на півсотні доларів підвищить їхню ціну.
— Стривайте, ось доберіться-но в долину річки Роуг, що в Орегоні,— казали їм люди. — Там достеменний рай — підсоння благодатне, краєвиди, садки… Ці садки дають у них двісті відсотків прибутку, а земля іде по п’ятсот доларів за акр.
— Еге ж, — промовив Біллі, від’їхавши настільки, що його не могли вже почути. — Це трохи занадто для наших шлунків.
А Сексон відповіла:
— Не знаю, як щодо яблук у місячній долині, але знаю, що вона дасть нам десять тисяч відсотків щастя на капітал, що складається з Біллі, Сексон і таких собі Гезл, Геті та Посума.
Переїхавши округу Сіскію і подолавши високі гори, вони дісталися до Ешленда й Медфорда і отаборилися над бурхливим Роугом.
— Тут прегарно й розкішно, — заявила Сексон, — Але це не місячна долина.
— Ні, це не місячна долина, — погодився Біллі.
Розмова ця велася ввечері напередодні того дня, коли
Біллі впіймав на гачок здоровезну рибину. Стоячи по шию в крижаній воді річки, він понад сорок хвилин змагався з тією рибиною, аж поки йому пощастило намотати волосінь. Нарешті з переможним криком команча вискочив він на берег, тягнучи свою здобич за жабри.
— «Хто шукав — той знаходить», — пророче вирекла Сексон, коли вони проїздили північніше від перевалу Гранта, прямуючи все на північ через гори та родючі долини Орегону.
Одного вечора — це було над річкою Ампквою — Біллі налагодився здирати шкуру з першого оленя, що він забив на своєму віку. Підвівши погляд на Сексон, він промовив:
— Якби я не знав Каліфорнії, то кращого за Орегон краю і не шукав би на світі.
А ввечері, наївшись оленини, він запалив цигарку, сперся на лікоть і зауважив:
— А може, місячної долини взагалі нема. Але як і нема, то що з того? Ми можемо так шукати усе наше життя. Кращого мені й не треба.
— Ні, місячна долина існує,— впевнено відказала Сексон. — І ми її знайдемо. Ми її мусимо знайти. Адже ж вічно так блукати не можна, Біллі, бо тоді в нас не буде ні маленьких Гезл, ні маленьких Геті, ні маленьких… Біллі…
— Ні маленьких Сексон, — докинув він.
— Ні маленьких Посумів, — похапцем додала вона, кивнувши головою й ніжно простягаючи руку до фокстер’єра, що захоплено обгризав оленячу кістку. У відповідь почулося сердите гарчання, і зуби собачати мало не вхопили її за пальці.
— Посум! — докірливо скрикнула Сексон, удруге простягаючи до нього руку.
— Облиш! — застеріг її Біллі.— Це понад його силу. Він зараз може й справді хапнути за руку.
Посум ще дужче загарчав, міцно вп’явся зубами в кістку і тільки поблискував люто очима, аж настовбурчилася йому шерсть на загривку.
— Справжній пес і не повинен віддавати своєї кістки, — обороняв його Біллі.— Інакшого пса я б і не хотів тримати.
— Але ж це мій Посум, — запротестувала Сексон. — І він любить мене більше за якусь обгризену кістку. І він повинен слухати мене… Посум, ану віддай цю кістку! Зараз же віддай, чуєш?
Вона несміливо простягла руку; гарчання погрізнішало, і собача клацнуло зубами.
— Кажу ж тобі — це інстинкт, — доводив Біллі.— Він тебе любить, але відступитись — понад його силу.
— Він має право захищати свою кістку від чужих, але не від своєї матері,— наполягала Сексон. — Я примушу його, щоб віддав.
— Фокстер’єри легко розпалюються, Сексон. Ти доведеш його до люті.
Проте Сексон затялася на своєму і підняла з землі дрючка.
— Ану віддай мені кістку, чуєш?
Дрючок справив враження: собака загарчав аж мало не скажено. Він знову клацнув зубами й припав усім тілом до своєї кістки. Сексон занесла дрючка над головою — і нараз Посум відскочив від кістки, перекинувся на спину, задер догори лапи, вуха прищулив, і в очах у нього заблищали покора й благання.
— Боже, оце так так, — вражено прошепотів Біллі.— Ти тільки глянь! Він віддає тобі на поталу своє тіло, всього себе, і немов каже: «Ось я. Наступи на мене. Вбий мене. Я люблю тебе, я твій раб, але я не можу не боронити своєї кістки. Мій інстинкт дужчий за мене. Вбий мене — але це було над мою силу».