Нафта

Нотатка 123

НОВІ ОКОЛИЦІ (III)

Показалася кінцева зупинка автобусів, наразі у світі річ дужеa[332] давня. От лише водій та кондуктор, чекаючи своєї черги, не обмінюються жартами, як це зазвичай роблять прості люди. Вони стоять біля свого нового й блискучого автобуса суворі, наче чиновники. Вони не відчувають смороду сміття, що досягав аж сюди через засмічені бережки канави, яка протікала за старезним, жовтим будиночком застави[333], котрий наразі вже не використовувався й обвалювався; бліді й зосереджені чоловіки з довгим волоссям, яке закривало шию, видніючись з-під старих робочих кашкетів, палили. Вони ніби промовляли, що їхнє справжнє життя протікало десь в іншому місці. У ньому була своя вишуканість, амбіції й тривоги, які не мали нічого спільного з роботою. Навіть люди, які у натовпі чекали на прибуття чи відбуття автобусів, поводилися так само непривітно. Втім, те, що ніщо не могло порушити їхню зосередженість, можна пояснити завзяттям, з яким вони виконували свої щоденні обов’язки. Ця робота наділяла їх певною гідністю, до якої вони не були готові настільки, що це було навіть схоже на невинну зраду: слухняність найманих убивць переродилася в них у спільництво, через яке вони ставали зухвалими й знеохоченими. Прийшли в одному гурті молодь, чоловіки та жінки, як товариші, а з ними й трохи галасу та радості. Але все це були умовності, яких вони навчилися з телевізора. Дехто з них, стоячи поряд з блискучою, як дзеркало, малолітражкою, навіть намагався поводитись, як у рекламі чи то автівок, чи то одягу, чи то якихось аксесуарів. В очах було настільки всеосяжне щастя, що воно ставало на заваді будь-якому іншому почуттю, яке б не було частиною улюбленого й безальтернативного взірця; та через те, що це всеосяжне щастя було удаваним, неприродним, у глибині цих очей все одно проступала тінь сорому й страху. Слова, сповнені радості, насправді були силуваними. Але на це ніхто не зважав. Тому увесь загал грав свою роль бездоганно.