Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
— Ого! — здивовано вигукнув Сімон. — А в лісника губа не з лопуцька — такий домисько собі збудував! У нього, мабуть, ціла зграя діточок.
— Аж ніяк, — мляво заперечив Рікард. — Років двадцять тому, коли ще не був до кінця розбудований Кастель-Бланко, цей особняк послуговував за мисливську резиденцію Рікардові Наваррському, батькові ґрафа Біскайського. А лісник тут новий, у нього немає ні дружини, ні дітей. Сам він родом з Франції…
— Он як! — перебив його Ернан. — Отже, раніше Кастель-Бланко належав ґрафові Біскайському?
— Так. Вісім років тому король відібрав у Александра цей замок разом з мисливськими угіддями і подарував його Марґариті на її десятиріччя.
— Зрозуміло…
— І лісник живе один у такому великому будинку? — запитала ґрафиня де Монтальбан. — А як же лісові розбійники?
— Розбійницьких банд тут немає, — відповів Рікард. — Околиці замка надійно охороняються, а проте цю садибу регулярно грабують — правда, все місцеві селяни, і то по дрібницях, щоб не дуже злити Марґариту.
Ернан слухав його роз’яснення і дивувався, з якою ніжністю і з яким благоговійним трепетом Рікард промовляє ім’я жінки, яку сьогодні вночі збирається вбити.
„Хто б міг подумати, — скрушно думав він, — що можна вбивати не лише з ненависті, а й з любові! Воістину, шляхи Господні незбагненні… Втім, шляхи Сатани також…“
У припадку сентиментальності Ернанові дуже закортіло послати до дідька всі політичні міркування, негайно розшукати Марґариту, розповісти їй все, і нехай вона сама вирішує, як обійтися з Рікардом. Проте він швидко подолав свою хвилинну слабкість. Зрештою, Філіп його друг і государ, Філіпові інтереси — його інтереси, і служити йому — його щонайперший обов’язок…
Тим часом вони в’їхали в двір і наблизилися до стайні, біля розкритих воріт якої їх зустрічав Ернанів слуга Жакомо.
— Ті люди вже тут, монсеньйоре, — повідомив він, шанобливим поклоном вітаючи прибулих.
— Які люди? — здивовано запитала Адель.
— Так, Жакомо, що за люди? — Ернан крадькома підморгнув слузі, даючи йому наздогад, що дама не посвячена в їхні плани. — І де, до речі, господар садиби?
— Він саме пішов за хмизом, — сказав чисту правду Жакомо, а далі став імпровізувати, приправляючи правду вигадкою: — Тут неподалік спіймали злочинця, і з Санґоси прибули люди, щоб на місці допитати його.
Адель охнула:
— Злочинець? Боже мій!… Віконте, допоможіть мені. — Спершись на Сімонове плече, вона спішилася. — А де ці… ці люди?
— У підвалі, пані.
— Вони к-катують його? Але чому нічого не чутно…
— Його ще не допитували, пані. А коли почнуть катувати, криків ви все одно не почуєте. Під будинком не підвал, а справжній склеп. Свого часу Рікард Наваррський, наступник престолу, влаштував там справдешню катівню, де потай мордував схоплених ворогів і своїх слуг, запідозрених у зраді. Страшний був тип, батько нинішнього ґрафа Біскайського, маю вам сказати, пані. Справжній звір був він. Там, у тій камері, я такі інструменти бачив!…
Ґрафиня здригнулася і притислася до Сімона.
— Дуже цікаво, — сказав Ернан. — А як ти думаєш, Жакомо, ці люди не заперечуватимуть, якщо ми спустимося до них, щоб поглянути на злочинця?
— Гадаю, що ні, монсеньйоре.
— Тільки без мене! — Адель гидливо поморщила ніс. — Ненавиджу злочинців, вони такі противні!… Краще я піду купатися, поки ще не похолодало. Ви зі мною, віконте?
Сімон запитливо поглянув на Ернана. Той усміхнувся йому одними лише кутками губ і ствердно кивнув. Сімон зрозумів, що йому випало найприємніше з можливих завдань — відволікати увагу ґрафині.
— Так, Адель. Звичайно, я піду з вами.
— А може, скупаємося разом? — запитала вона, вже прямуючи разом з ним до невеликої хвіртки, що виходила до струмка.
Ґастон дивився їм услід, посміхаючись.
— Наш Сімон розгулявся, — прокоментував він. — Сподіваюсь, бодай одну добру справу він зробить… вірніше, не справу, а майбутнього ґрафа де Монтальбан. І в мене з’явиться ще один племінник — син чоловіка моєї сестри.
— Але ж ти цинік, друже, — похитав головою Ернан. Він зачекав, поки хвіртка за Сімоном та Аделею зачинилася, і звернувся до Рікарда, готовий у разі відмови миттю згребти його в оберемок і затиснути йому рота: — Ну то що, пане віконте, сходимо поглянемо на злочинця?
Рікард понуро кивнув:
— А чом би й не поглянути? Я ж також… От тільки випити б…
— Жакомо зараз все приготує, — заспокоїв його Ернан. — А поки ходімо, панове, поглянемо на злочинця.