Музей покинутих секретів [з малюнками]

— Ви лишайтеся, «Дзвіню», — мовив він. — Лишайтеся тут. Потім вийдете до них… коли буде по всьому. Так буде найліпше.

Вона судомно розкрила рота, мов збиралася зіпнути. І враз гострий жаль до неї, що лишає її саму, відриваючи від себе, як коли би виривав із неї, повної любови, свою зболену плоть, наздогнав його і ввійшов у нього, як ніж під ребра, — і він жахнувся, опечений схованим у собі неосяжним, незмірним огромом життя.

— Все, що знаєте ви, вони й так уже знають — од нього, — він наче виправдовувався. — Від того, що ви здастеся, ніхто не постраждає.

І щойно тут угледів, що вона теж держить у руці пістолета.

— Застрельте мене, Адріяне. Дуже вас прошу.

— Ні! — сказав він.

— На Бога, зробіть це. Я боюся, що мені рука схибить.

— Ви мусите жити.

— Я не хочу.

— Гелю, — сказав він.

Вона з мукою хитнула підборіддям убік, мов не мала сили довести до кінця заперечний рух:

— Я не хочу… носити його кров…

Останні слова вона вимовила пошепки. Не знав, що на те сказати. Не був жінкою. Сила життя, що була в ній, різнилась од тої, яку чув у собі і яка гнала його на останній бій. Тільки й повторив:

— Ви мусите жити. Ви видержите, Гелю. Ви сильна.

— Я не хочу їм здаватися. Зрештою, також маю гранати, цілих дві, — і всі одночасно без слів згадали, як дарували їй у вересні на іменини «репанку»-РГД, і вона мусила те згадати, бо схлипнула, чи то засміялась нервово: — Ой Божечку, а я ж для вас усіх гостинці маю на Різдво наготовані! — і вже викидала в западаючу темінь зі свого наплечника якісь тремтячі згортки: рукавиці, шкарпетки? — щось біле спурхнуло й спало долі крилом, зачерпнувши жару, вона підхопила, стріпуючи: — А це для вас, друже командир, вберете? То Ліна, сестра, просила вам передати, я берегла до Різдва…

То була сорочка. Сліпучо-біла чоловіча сорочка з рясною, як грядка чорнобривців, вишивкою на грудях. Така, як вишивають дівчата своїм нареченим, — і трьом мужчинам од того видива на мить заперло дух: сорочка світилася в тьмі як жива, вона хотіла бути вбраною не на смерть, а до шлюбу. І раптом Адріян зрозумів, навіщо вона тут.

— Ах, бодай же вас Бог любив! — сказав, уже нічому не дивуючи: все було так, як має бути, життя, діслане до свого кінця, як набій по цівці, бігло гладко, мов із верховної волі, і все в нім вкладалося в свої пази. І дівчинка в матроському костюмчику, що, сама того не відаючи, вишила йому останню зброю, теж була тут і дивилась на нього з любов'ю. От під цією сорочкою він і вийде.

Він пояснив свій план: він оголосить, що здаються. Вийде перший, під білим прапором — під оцим-о, — взяв сорочку до рук, але вона не пахла: він перестав чути запахи, чув лиш паленизну. Сорочкою прикриє гранату — тамті не побачать, поки не оточать його впритул. Тоді трьома вибухами водночас вони зможуть знищити щонайменше десяток ворогів. А як пощастить, то й більше.