Війна і мир 1-2
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1952
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 1-2». Краткое содержание книги:
— Несправедливе те, що є злом для іншої людини, — сказав П'єр, з задоволенням почуваючи, що вперше з часу його приїзду князь Андрій жвавішав і починав говорити і хотів висловити все те, що зробило його таким, яким він був тепер.
— А хто тобі сказав, що таке зло для іншої людини? — спитав він.
— Зло? Зло? — сказав П'єр. — Ми всі знаємо, що таке зло для себе.
— Так, ми знаємо, але те зло, яке я знаю для себе, я не можу зробити іншій людині, — дедалі жвавішаючи, казав князь Андрій, очевидно, бажаючи висловити П'єру свій новий погляд на речі. Він говорив по-французькому. — Je ne connais dans la vie que maux bien réels: c'est le remord et la maladie. Il n'est de bien que l'absence de ces maux[441]. Жити для себе, уникаючи лише цих двох зол, ось уся моя мудрість тепер.
— А любов до ближнього, а самопожертва? — заговорив П'єр. — Ні, я з вами не можу погодитись! Жити тільки так, щоб не робити зла, щоб не розкаюватись, цього мало. Я жив так, я жив для себе і занапастив своє життя. І тільки тепер, коли я живу, принаймні намагаюся (зі скромності виправився П'єр) жити для інших, тільки тепер я зрозумів усе щастя життя. Ні, я не згоден з вами, та й ви не думаєте того, що говорите. — Князь Андрій мовчки дивився на П'єра і глузливо усміхався.
— Ось побачиш сестру, княжну Марію. З нею ви зійдетеся, — сказав він. — Може, ти маєш рацію для себе, — говорив він далі, помовчавши трохи, — але кожен живе по-своєму; ти жив для себе і цим, кажеш, мало не занапастив свого життя, а щастя зазнав лише тоді, коли почав жити для інших. А я пережив протилежне. Я жив для слави. (А що таке слава? Та сама любов до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їхньої похвали.) Отже я жив для інших, і не майже, а зовсім погубив своє життя. І з того часу став спокійнішим, відколи живу для самого себе.
— Та як же жити для самого себе? — у запалі спитав П'єр. — А син, а сестра, а батько?
— Та це все той самий я, це не інші, — сказав князь Андрій, — а інші, ближні, le prochain, як ви з княжною Марією називаєте, це головне джерело омани і зла. Le prochain[442] — це ті твої київські селяни, яким ти хочеш зробити добро.
І він подивився на П'єра глузливо-задирливим поглядом. Він, очевидно, викликав П'єра.
— Ви жартуєте, — дедалі більш гаряче говорив П'єр. — Які ж можуть бути омана і зло в тому, що я бажав (дуже мало й погано здійснив, але бажав) зробити добро, та й зробив хоч дещо? Яке ж може бути зло в тому, що нещасні люди, наші селяни, люди, такі ж, як і ми, що виростають і помирають, розуміючи бога і правду лише як обряд та безглузду молитву, повчатимуться у втішливих віруваннях майбутнього життя, відплати, нагороди, утіхи? Які ж зло і омана в тому, що я дам притулок старому, лікаря і лікарню людям, які помирають від хвороби без допомоги, коли так легко матеріально допомогти їм? І хіба не відчутне, не безперечне благо в тому, що я дам відпочинок і дозвілля селянинові, жінці з дитиною, які не мають ні вдень ні вночі спокою?.. — говорив П'єр квапливо і шепеляво. — І я це зробив, хоч погано, хоч мало, але зробив дещо для цього, і ви не тільки не викличете в мені зневіри в тому, що я зробив добре, але й не переконаєте, що ви самі цього не думаєте. А головне, — говорив далі П'єр, — я ось що знаю, і я знаю напевно: що втіха робити це добро є єдине справжнє щастя життя.
— Справді, якщо так поставити питання, то це інша річ, — сказав князь Андрій. — Я будую дім, насаджую сад, а ти лікарні. І те, і це може правити за проводження часу. А що справедливо, що добре — полиш на розсуд того, хто все знає, а не на наш. Ну, ти хочеш сперечатися, — додав він, — ну, давай. — Вони вийшли з-за столу й сіли на ганку, що правив за балкон.
— Ну, давай сперечатися, — сказав князь Андрій. — Ти кажеш: школи, — говорив він далі, загинаючи палець, — повчання і таке інше, тобто ти хочеш вивести його, — сказав він, показуючи на селянина, що скинув шапку і проходив повз них, — з його тваринного стану і дати йому моральні потреби, — а мені здається, що єдино-можливе щастя — є щастя тваринне, а ти його якраз хочеш відібрати в селянина. Я заздрю йому, а ти хочеш його зробити мною, але не давши йому моїх достатків. Друге ти кажеш: полегшити його працю. А на мою думку, праця фізична для нього є такою ж необхідністю, такою ж умовою його існування, як для мене і для тебе праця розумова. Ти не можеш не думати. Я лягаю спати о третій годині, мені приходять думки, і я не можу заснути, перевертаюся з боку на бік, не сплю до ранку тому, що я думаю і не можу не думати, як він не може не орати, не косити; інакше він піде до шинку або захворіє. Як я не перенесу його страшної фізичної праці, а помру через тиждень, так він не перенесе мого фізичного неробства, він розтовстіє і помре. Третє… що, пак, ти ще сказав?
441
— Я знаю в житті лише два справжніх нещастя: муки совісті й недуга. З щастя є лише відсутність цих двох зол.
442
ближні