Загублена земля. Темна вежа III
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Темна вежа #3
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Загублена земля. Темна вежа III». Краткое содержание книги:
Це край землі Роланда, так званого Околоміра. Вони довідались про те, що таких стежин всього шість, і всі вони випромінюють світло. У місці перетину цих променів в самому центрі Роланд сподівається знайти міфічну Вежу.
Після багатьох пригод Роланду вдається повернути в Околомір Джейка, хлопчика, яким Роланд пожертвував під час переслідування Людини в Чорному. У Джейка виявляються дві книги: одна із загадками без відповідей, інша – присвячена подорожі дітей на потягу. Джейк купив ці книжки в магазині Кальвіна Тауера, зловісного і таємничого персонажа.
Незабаром до героїв приєднується Ой, незвичайна істота, що нагадує єнота, собаку і борсука...
«Таткові б таке сподобалося», — подумав Джейк.
У неосяжній відеогалереї, подекуди темній, було ввімкнено, проте, багато екранів. Вони показували охоплене панікою місто — і наземні, і підземні його райони. Перелякані Юни зграями бігали вулицями, беззвучно розтуляючи роти. Багато хто кидався униз із дахів високих будинків. Із жахом Джейк побачив, що сотні людей зібралися біля мосту через Сенд і кидалися у воду. На інших екранах були великі кімнати, заставлені ліжками. У деяких із цих кімнат горіли пожежі, але, схоже, їх у паніці влаштовували самі Сиві. Вони бозна–чому підпалювали власні матраци й меблі.
На одному з екранів було видно, як широкоплечий велетень вкидає чоловіків і жінок у заляпану кров'ю машину, що нагадувала штампувальний прес. Картина була жахлива, та ще жахливішим було те, що жертви вишикувалися в ряд, слухняно очікуючи, коли надійде їхня черга. Кат у туго обв'язаній довкола голови жовтій хустці, на кінці якої були вузлики, що кісками звисали нижче вух, ухопив якусь стару й підняв її над головою, терпляче чекаючи, коли сталевий блок звільнить зону вбивства і він зможе вкинути жінку в прес. Стара не тільки не пручалася, а навіть посміхалася.
— СКРІЗЬ КУПА ЛЮДУ, — сказав Блейн, — АЛЕ НІХТО НЕ ГОВОРИТЬ ПРО МІКЕЛАНДЖЕЛО. СУМНО. — І він розреготався своїм дивним деренчливим сміхом, наче пацюки пробіглися підлогою, всіяною потрощеним склом. Від цього звуку Джейк увесь затремтів. Він волів би опинитися подалі від комп'ютерного розуму, що так сміявся… та чи був у них вибір?
Він безпорадно озирнувся на монітори… але Роланд узяв його за голову і змусив відвернутися. Делікатно, але твердо.
— Не треба тобі на таке дивитися, Джейку.
— Чому вони це роблять? — спитав Джейк. За весь день у нього в роті макової росинки не було, та все одно до горла підступала блювота. — Чому?
— Тому що вони налякані, а Блейн тільки підігріває їхній страх. Але основна причина, гадаю, в іншому. Просто вони надто довго жили на кладовищі своїх дідів, і врешті–решт їм це набридло. Але не поспішай їх жаліти. Просто подумай, з якою радістю вони б забрали тебе з собою на ту галявину, де закінчується земний шлях.
Сталева куля вилетіла з зали моніторів і ще раз звернула за ріг. Попереду виднілася стрічка з якоїсь штучної речовини, вмонтована в підлогу. Наче свіжий дьоготь, вона виблискувала між двома вузькими смужками хромованої сталі, що губилися десь удалині — не в кінці кімнаті, а на її горизонті.
Куля нетерпляче пострибала понад темною стрічкою, і зненацька конвеєр — то був саме конвеєр — беззвучно ожив і швидко поплив уперед. Куля кілька разів описала в повітрі дугу, запрошуючи їх стати на рухому стрічку.
Роланд пробігся вздовж неї, поки не набрав потрібну швидкість, і застрибнув. Поставив Джейка на ноги, й усі троє — стрілець, хлопчик і шалапут із золотистими очима — поїхали вперед через усю темну підземну рівнину, де одна за одною оживали стародавні машини. На шляху траплялися нескінченні ряди пристроїв, що на вигляд скидалися на шафки для документів. Вони були темні… та не мертві. З їхніх надр долинало тихе гудіння, а між сталевими панелями Джейк помітив тонесенькі проблиски жовтого світла.
І мимоволі згадав Цок–Цока.
Під цим довбаним містом тисяча траханих двополярних комп 'ютерів! Мені потрібні ті комп'ютери!
«Вони оживають, — подумав Джейк. — Ти ж саме цього хотів, Цокі? Хоча, гадаю, якби ти це побачив, то одразу ж розхотів би».
Але тут же йому згадався прадід Цок–Цока — сміливець, що сів у літак з іншого світу й підняв його у небо. З такою кров'ю в жилах Цок–Цок навряд чи чогось боявся, навпаки — його хоробрість межувала з самогубною. І певно, що такий поворот подій його б тільки потішив… і з кожним новим самогубством його радість би тільки розквітала.
«Запізно, Цокі, — подумав Джейк. — І слава Богу».
— Усі ці ящики… — тихим зачудованим голосом озвався Роланд. — Здається, я знаю, де ми. Ми їдемо крізь розум істоти, що називає себе Блейном, Джейку. Ми їдемо крізь його розум. Це неймовірно.
Джейк кивнув, і йому згадався Іспитовий Твір.
— Блейн такий головатий, що буде нам нерви тріпати.
— Так.
Джейк уважно подивився на Роланда.
— Місце, куди ми зараз їдемо, — це те, про що я думаю?