Єрусалим на горах
- Автор: Федорів Роман
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Вид-во гуманіт. л-ри
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Єрусалим на горах». Краткое содержание книги:
Цей роман відзначений Державною премією України ім. Т.Шевченка та премією Всесвітньої української Фундації Антоновичів.
— Це, знаєте, цікаво… така прагматична релігія доброчинства, — промовив він. — Комусь вона може не сподобатися своєю раціональністю… мені вона теж не припала до серця, я не звик записувати кожну добру справу, зроблену того чи іншого дня… це пахне, на мій погляд, егоцентричною бухгалтерією.
— Мене, вибачайте, ваші хлопці не привели сюди для того, щоб я навертав вас на свою релігію, — спалахнув я. — Мене привели, щоб ви, якщо забажаєте, мене вислухали. Ми вже цієї теми… теми крові й України торкалися. І хоч вам не сподобався мій прагматизм, я, усе ж прагматично міркуючи, прийшов до вас просити, нагадувати чи й вимагати — чом би й ні: боротьба за Україну свята справа і корогви українські мають бути незаплямовані.
Поріг у хатчині був високим, і Опришко, чи то втомившись від безперервного ходіння по хаті, чи просто було йому зручніше приглядатися до мене, яскраво освітленого лампою, що на столі, з певної відстані, але він присів на поріг, обхопив руками коліна й далі сторожко ловив, як плотиць у сачок, мої слова; я це ловлення відчував майже фізично. Зрештою, ловлення слова — це вже була професійна звичка слідчого: ні одне слово, мовлене співбесідником, не повинно загубитися бо, може, воно колись знадобиться.
— Цілком погоджуюся, пане професоре, що корогва наша свята, та як нелегко нести її незаплямленою в умовах підпілля й більшовицького терору. Прошу прийняти до відома: наша Служба Безпеки якраз створена для береження чистоти корогви… і ми безпощадні до тих, що кидають її під ноги, що витирають об неї масні руки, й ви це, професоре, добре знаєте. Одначе, ви не уявляєте, що значать для боївок безперервні рейди з села до села, з лісу до лісу, з району до району або й на далекі терени, щоб тільки ворог не оточив облавою, щоб не зміг за нами устежити, щоб спалахував бій там, де ми його нав'яжемо, а ноги наші, як кажуть, не куплені… і сніг, і дощ, і невідомість, і голод, і рани, і смерті, і зради. Це вліті. А взимі в криївках, у бункерах сидиш тижнями, мов кертина, задихаючись не лише через нестачу кисню, але й від пітьми… від пітьми, в яку ти падаєш, коли погасиш ліхтар або ж свічку. Й воші, воші, як горобці. І тупіт енкаведистських чобіт над твоєю головою. Уявляєте, як важко нести знамено… а ще важче остерегти його від бризків крові, часом і невинної… трапляється. Виповзаєш, бувало, з бункра, сліпнеш від сонця… і ще сліпнеш від злості, часом нерозсудливої.
— І засліплений злістю, друже Опришко, беретеся карати ґазду, який пожалів для підпілля свині або ж бичка? Караєте також хлопців і дівчат, що стали комсомольцями, бо мріють учитися у вищих школах? Караєте також безневинну жінку, яка десь на вулиці пащекувала що, мовляв: «тоті з лісу» — рабівники, а в тієї жінки лишилося двоє-троє малих дітей. А як легко очорнити у ваших очах будь-кого, нашептати на вухо, що цей чи той продався совітам. Я не можу, наприклад, простити вам смерті Юстини Семенюк, Монашки, як її називали в селі. Якщо по правді, то тільки про Юстинину смерть… і тільки про неї я збирався з вами говорити… а наша бесіда потекла ширше… бесіда тече, а Юстина стоїть за вашими плечима, друже провідник.
Опришко й не озирнувся.
— Смерть Юстини від рук есбе, — продовжував я уперто, — не принесла вам слави… люди хрестяться й зітхають. Ні, ніхто вголос і не пискне, всі — тихше води й нижче трави… а лише одними очима запитують: чи потрібна була Україні ця жертва? І ще запитують: чом так легко вмерти зганьбленим? Трутизна підозріння, непевності, страху, а ще — розчарування… ох, яке багно розчарування розлилося, затопило нас…
Я міг сподіватися, що Опришко не стерпить моїх докорів, якось принагідне мені розповідали, що він має гарячу натуру й до того ж не сприймає заперечень. А тут він сидів на високому порозі каменем, обнявши коліна, й усе нижче хилив голову.
— Не буду виправдовуватися…не буду, — промовив глухо. — Ми помилилися… це страшно, на це нема виправдання. Можна б нашу помилку — Юстинину смерть списати на війну, оборонятись тим, що, мовляв, дрова рубають — тріски летять. Та не буду до цього вдаватися. Ворог виявився хитрішим… ворог розраховував на трутизну, на трупний сморід, що поповз над землею, що заповз у душі. І на цей раз він переміг.
Я сумнівався, чи зверхник із Служби Безпеки достатньо повно уявляв собі ворога, котрий його обхитрував; він бачив ворога переважно крізь проріз прицілу й при спалахах пострілів; він бачив переважно ворогів мертвих, а якщо енкаведисти потрапляли до його рук живими, то були це або людці жалюгідні, що всикалися в штани, або ж руді запеклі фанатики; він бачив переважно ворога з числа наших краянів, що їх завербувало енкаведе — різних голів та секретарів сільрад, мельників на млинах, колишніх повстанців, що здалися і зрадою заробляли собі на довір'я, людей часом зовсім випадкових, ці останні викликали в нього презирство й на них він жалів навіть кулі.