Мотря
- Автор: Лепкий Богдан Сильвестрович
- Серия: Мазепа #1
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Мотря». Краткое содержание книги:
Головний герой усіх п'яти повістей — український гетьман Іван Мазепа (1639–1709), кінцевою метою політики якого було утвердження державності України.
У цій книзі оповідається про кохання юної красуні Мотрі — дочки генерального судді Кочубея, пізніше страченого Мазепою, — і старіючого гетьмана. Дія відбувається на тлі важливих історичних подій.
Внесок Богдана Лепкого до української літературної спадщини важко переоцінити. Його неперевершені твори «Мотря», «Цвіт щастя», «Полтава» та ін., близько 30 збірок поезій, а також публіцистичні статті, дитячі казки та поеми стали справжнім надбанням української культури.
— Хто дивиться в сонце, пороху на дорозі не бачить.
— Легко сказати, але зробити важко.
— І великий тягар двигнеш, коли хочеш. Не треба наперед казати: не можу. Бачиш, Іване Степановичу, я вже такої химерної вдачі, що не вдоволяюся тим, що другі. Друга вдоволилася б ласками твоїми, про все позабула б, а тямила б одно, що вона гетьманова коханка. А мені спокою не давали б гадки, що гетьман із-за мене має зайву турботу і що він турбується мною зі шкодою для діла. Я того ніяк не хочу. Вір мені, що скорше жертвую собою, ніж погоджуся з таким приниженням своєї гордої вдачі.
— Жертвуєш собою? Як?
— І найбіднішому лишається велике добро, — право розпоряджати своїм життям.
— Мотре! — крикнув гетьман, аж шибки задзвеніли.
— Не бійся. До того мені ще далеко.
— Руку даєш?
— Слово чесне даю.
Вхопив руку, стиснув, а потім став її обсипати цілунками.
Вихопила насилу.
— Ти нині, мабуть, погано спала, Мотре, — казав, — не знаю, що так збентежило тебе.
— Прочуття. Прочуваю, Іване Степановичу, що щастя наше було, як зимою сонце. Блисло на хвилину і сховалося. Але і за те хай буде Богові дяка. Те сонце озарило мене. Я нині інша, ніж була перше. Я, наче вперше, побачила сонце. Не забуду його ніколи. Не забуду тебе, Іване Степановичу, мій пане!
— Мотре, сонце моє!
CARPE DIEM [63]
Гетьман потішався надією, що Орлик з добрими новинами з Києва верне. Але і та надія підвела.
Орлик, не окриваючи нічого перед гетьманом, сказав, що митрополія наша закабалена до решти. Вони і кроку без Москви не ступлять. В митрополії відоме вже гетьманове діло. Чекають тільки, коли він стане дозволу прохати. Рішить Москва, котра знає гетьманові змагання, щоб українській церкві привернути її колишні права.
— І як же ти гадаєш, Пилипе? Як рішить Москва? — спитав гетьман.
— На мою гадку, ваша милосте, якщо в діло не встрягне сам цар і не скаже його скоро й прихильно вирішити, то вони тягнутимуть довго. Це їхня політика, бо за той час можна виторгувати дещо, можна гетьмана заставити, щоб він ішов їй на руку. Чимало у нас всяких спірних питань про церковні й монастирські маєтки, про всілякі надання, чимало прохань о жертви для їхніх церков і монастирів.
Такого ж козиря не випускається з рук, бо він не попадеться вдруге.
— Певно, що вдруге не попадеться, — відповів, сумно всміхаючись, гетьман, — але я не хочу, щоб вони мене тим козирем побивали.
І гетьман рішився. Для загального добра, із-за державної конечності жертвує своїм власним щастям. Поки що, бо він не тратив надії, що доля повернеться прихильно до нього і що український гетьман, може, вже й незабаром, не буде приневолений оглядатися ні на царя, ні на патріарха, а робитиме так, як йому совість і серце велить.
Одне і друге не дозволяло Мотрю віддавати на поталу Любові Федорівні. Можна собі уявити, як вона знущалась би тепер над непокірливою донькою і якою нещасливою почувала б себе Мотря, позбувшись останньої надії на протекцію гетьмана.
Треба при свідках заключити угоду з Кочубеєм, силою котрої Мотря від'їде з Бахмача, але не під руку Любові Федорівни і не під її необмежену команду, лиш осяде в котрімсь із Кочубеєвих дворів під опікою своєї тітки.
Гетьман казав Орликові написати лист до Кочубея і Апостола, щоб вони негайно приїхали в Бахмач.
Між тим старався побалакати з Мотрею, щоб вона цього рішення не брала собі дуже до серця.
— Покладаю надію на милосердного Бога, що він, як ніколи не опускав мене в важких хвилинах життя, так не опустить і тепер. Може, недалекий цей момент, коли я перед Богом і перед людьми назову тебе дружиною своєю.
— Можливо. А може, цього моменту не діждемося ніколи.
— Чого ти таку сумну пісню співаєш?
— А невже ж маю тішитися, що поїду від тебе?
— Коли тобі жаль, так не їдь. Скажи одне слово "не хочу", а я грудьми своїми заставлю цей поріг, крізь котрий схочуть вивести тебе від мене.
— Я того слова не скажу, хоч як мені важко. Бог один знає, як важко мені кидати тебе, Іване Степановичу.
— Не тяжче, ніж мені оставатися без тебе. Посумніють мури, і пусткою повіє по хаті. Краще не приїздила б була, Мотре.
— Коли б знаття, як краще! Чоловік собі не ворог, а потопаючому і соломинка спасіння.
Нараз Мотря ніби забула про все і, зміняючи голос, спитала:
— Ти нині листи дістав? Бачила, як посланець приїхав. — Гетьман надумувався, чи казати, чи ні. Мотря зауважила його вагання.
— Не відповідай. Може, мені не треба знати. Я з цікавісті спитала. Жінки, Євині дочки, зроду цікаві. Не кажи, не треба! Пощо мені мішатися до твоїх діл. Я не поможу тобі. Ти сам найкраще знаєш, що і як робити.