Музей покинутих секретів
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-293-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Музей покинутих секретів». Краткое содержание книги:
Адріян обернувся на шум. «Дзвіня», що перед тим сиділа навпочіпки, вкидаючи документи у вогонь, лежала поперек криївки, збивши в падінні головою приставлену до стіни «пепешку», і вогонь лизав їй халяви чобіт. Це пекло, подумав він, дивлячись, як хлопці її відтягають; я в пеклі. Таким воно було на картині Страшного Суда в старій дерев'яній церкві, де правив службу його тато: лопотіли вогняні язики, лице сікли іскри, і чорти в червонясто-сірих німбах вишкіряли назустріч голодні зуби. Пекло — це омерзіння, з якого нема виходу. Раніше він цього не знав. Раніше він був щасливий.
Дим уже їв очі.
— Ліпше ви спускайтеся до нас, — прокричав він, тамуючи кашель. — Ваша жінка саме зомліла, потребує вашої помочі. Якщо ваші хазяї вам позволять.
— То не те, що ви думаєте, друже… Присягаюсь…
— Одну присягу ви вже зломили. Не трудіться.
— Дайте мені поговорити з нею!
— Нічим не можу помогти. Просіть у тих, кому нас продали.
— Вона ні в чому не винна!
— Тим гірше для вас, — він відповідав слова механічно, мов виклацував на машинці стандартний повстанський вирок: «Наказуємо вам до сорок вісім годин вибратися з села, а рівночасно і з української землі. Для таких, як ви, місця на українській землі немає. Попереджуємо вас, що за невиконання наказу…» Такі вироки раніше виконував «Стодоля»; тепер він заступив на його місце. — 3 тим і живіть. А суд українського народу вас найде.
Я сам, пообіцяв подумки, вліплю тобі кулю, коли почнемо бій, — із якою ж холодною втіхою це зроблю: як чиряк видушу, щоб чвиркнуло. І тут він зрозумів, як він це зробить, — водномить, ніби в магнієвому спалаху фотоапарата вгледів.
— Дым! Дым идет, та'рщ капитан, они там чё-то жгут!..
— Не дури, «Кий», сдавайся! Дружок-то твой, вишь, умнее тебя!.. Вже знав, як те зробить; чув у голові й тілі дивну ясність. Не бачили ви ще, як здаються «бандерівці». Хочете бачити, то вам покажу. Тільки чогось би білого в руки — газети? Гелю сперли плечима до стіни, голова їй упала набік. Аби лиш ті згори не заткали продухів, бо згасне огонь. «Левко» навіщось бив її по щоках: ліпше б зоставив, ліпше б їй не опритомнювати.
— Советская власть вам, бандитам, навстречу идет, а вы рожу воротите!
Він підгріб носаком у вогонь кілька фотоклаптів: веселооке дівоче личко з віддертою усмішкою, складені на колінах селянські руки. Десь там палахтіла і вкинута ним знимка з них п'ятьох, яку він розшматував не дивлячись. Має лишитися попіл. Тільки попіл, все має згоріти дощенту. Жодного імени, жодного знаку, нічого по нас. Тільки кров наша за тебе, Україно. Нове, незнайоме збудження розгорялося в ньому в міру того, як вогонь доїдав архів. Хтось кашляв; він утер очі й вгледів на зап'ясті розмазану сажу: то була його рука, але він того не розумів.
— Чи й газети також палити, друже командир?
— Не треба. Хай читають.
— Сдавайся по-доброму, «Кий», или тебе жить надоело?
— А що ти за один, що мені тикаєш? — гукнув, дослухаючись до руху нагорі: так він і думав — вони залягали за деревами подалі од входу, на випадок, коли з криївки полетять гранати: «Стодоля» вказав їм, де вхід. — Чи в вас там самі свинопаси? То везіть сюди полковника Вороніна, будемо розмовляти з ним!
— Ишь чего захотел! Не будет тебе полковника — операцией командую я, капитан Бухалов!..
Він подумав: моя смерть мені відрекомендувалася. З тисяч можливих безособових облич вона обрала саме це. А я так хотів, щоб це сталось у Києві, — і так його й не побачив. Шкода. От лиш за цим одним і було шкода, але той жаль уже був замалий, щоби щось у ньому зрушити. Поможи, Господи. Востаннє Тебе прошу.
Клацнув затвор: то «Стодолин» охоронець «Левко» дослав набій у цівку. І для чогось звівся на ноги — напівзігнувшись, низька стеля не дозволяла випростатись, — і так стояв із пістолетом у руці, мов удержував на собі цілу землю і похитувавсь під її тягарем:
— Друже командир… Друзі…
— Пождіть іще, «Левку», — сказав Адріян. — Поки маємо ще зброю, не годиться спішитися на той світ, не прихопивши з собою скілька большевицьких душ. Чуєте, як капітану Бухалову не терпиться?
— Сдавайтесь, «Кий»! Даю вам пять минут на размьшления!
— Будемо кидати гранати? — хрипло, жадібно спитав «Ворон». Адріян дивився на Гельцю. Була притомна. Сиділа не рушачись і світила з тьми очима просто на нього. На мить усі звуки пропали, він чув тільки дзвін крови в вухах. Такий тонкий, небезпечний свист.
— Прости мені, Адріяне.
Вона знала, зрозумів він. Знала, що я її люблю. Вона тут, вона зі мною. Рука в руці. Моє щастя, моя любов. Захват рвонувся в ньому, випроставсь і горів високо й рівно, мов смолоскип.