Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

— Чорт, це нескінченне чекання мене вбиває, — зітхнув Боб.

— А мене убиває тиша! — раптом вигукнув Петсі.

— Ах ти ж гівнючий брехун! Це я тебе уб’ю! — хрипко каркнув Кол, простягаючи руку за багнетом.

— Заради Бога — заткніться! — почувся шепіт капітана. — Який це ідіот горлає?

— Петсі, — хором відповіли з десяток голосів.

Вибух веселого реготу покотився мінними полями і вщух у потоці приглушеної лайки та прокльонів, що вирвалися з вуст капітана. Сержант Маклой зиркнув на свій годинник: стрілка наближалася до 9:40 вечора.

Вісімсот вісімдесят дві англійські гармати та гаубиці озвалися разом. Небеса розверзлися, земля злетіла догори, розгорнулася і задвигтіла, артпідготовка тривала й тривала, ані на секунду не стишуючи шаленого гуркоту. Марно було затикати вуха — удари гупали в землю і потрапляли до мозку через плоть та кістки. Вояки Дев’ятої дивізії, засівши у траншеях, могли лише здогадуватися, який шквал вогню обрушився на передній край оборони Роммеля. Зазвичай можна було за звуком пострілу відрізнити один тип гармати від іншого, але цієї ночі їхні жерла співали в бездоганний унісон; минали хвилини, а вони все ревли й ревли.

Пустеля освітилася яскравим сонячним вогнем; величезна хмара пилу клубами злетіла на тисячі футів угору, час від часу осяюючись вогнями вибухлих мін та снарядів; стрибали угору омахи полум’я від самодетонації боєприпасів та боєкомплектів. Вогонь усієї артилерії, яку він мав у розпорядженні, — польових гармат, гаубиць та мінометів — Монтгомері зосередив на мінних полях. І всі боєприпаси, що він мав, вивергалися настільки швидко, наскільки швидко артилерійська обслуга спромагалася заряджати їх; немов раби, гармаші метушилися біля утроб своїх гармат, схожі на переляканих маленьких пташок, що намагаються нагодувати гігантську зозулю; гільзи розжарювалися, інтервал між відбоєм та перезаряджанням скорочувався, бо артилеристи, захоплені власним поривом, невпинно пришвидшували рухи. Наче божевільні, виконували вони той самий ритуальний танок біля своїх польових гармат — богів війни.

То були прекрасні й захопливі хвилини, пік життя артилериста, який у мирні дні знову й знову переживатиме він у снах, то засинаючи, то прокидаючись. І прагнутиме знову пережити їх — оті фантастичні п’ятнадцять хвилин біля гармат Монтгомері.

Запала тиша. Непорушна абсолютна тиша, що хвилями розбивалася об розтягнуті барабанні перетинки; нестерпна тиша. Було точно за п’ять хвилин десята. Вояки Дев’ятої дивізії рушили зі своїх траншей до нейтральної смуги: поспіхом прикріпляли багнети, вставляли обійми з патронами, знімали запобіжники, перевіряли наявність фляжок із водою та недоторканих запасів, позираючи на годинники, перевіряючи, чи добре сидять на головах каски, чи міцно зашнуровані черевики, і придивляючись, де йдуть кулеметники з кулеметами. У лиховісному вогні пожеж було добре видно червоний розжарений пісок, що плавився під час обстрілу і перетворювався на скло; і поки між ворогом та ними стояла завіса з пилу, вони були у безпеці. Наразі у безпеці. На самісінькому краю мінного поля вони зупинилися і чекали.