Квентін Дорвард

Графиня Ізабелла прочитала листа, в якому її тітка, що так необачно й недоречно одружилася, намагалася, очевидно, зробити веселу міну при поганій грі й заспокоїти себе та виправдати свій вчинок перед іншими запевненнями, нібито вона щаслива бути жінкою одного з найхоробріших рицарів свого часу, який своєю відвагою здобув собі графство та єпіскопат.

Вона благала племінницю не судити про її Гійома (як вона його звала) з чужих слів, а почекати, доки особисто з ним познайомиться. Звісно, в нього є свої хиби, але такі хиби властиві всім мужнім людям, яких вона зустрічала на своєму шляху. Це правда, що Гійом любить випити зайве, але й один із її предків, благородний граф Жофруа, мав таку саму слабість. Він трохи запальний і суворий, але хіба не такий був її, блаженної пам'яті, брат, граф Рено? Він різкий, трохи грубуватий, але такі вже всі німці; трохи деспотичний і нетерпеливий, але всі чоловіки люблять командувати. Було там ще багато іншого на ту ж тему.

Все це закінчувалося побажанням та порадою Ізабеллі за допомогою подавця цього листа спробувати вирватися з полону бургундського тирана й приїхати до двору її люблячої тітки в Льєж, де всі дрібні непорозуміння щодо їхніх спільних прав на успадкування графства Круа можуть бути легко полагоджені одруженням Ізабелли з сином Гійома де ля Марка, графом Еберзоном; він, щоправда, молодший за майбутню наречену, але така нерівність, як вона (графиня Амеліна) пересвідчилася вже на своєму власному досвіді, зовсім не така жахлива річ, як, можливо, думає Ізабелла[263].

Тут молоду графиню перепинила мати-настоятелька, зауваживши суворим тоном, що все це суєта, а граф де Кревкер вигукнув:

— Брехлива відьма! Весь цей задум тхне прокислим, як підсмажений сир у мишоловці. Тьху і ще раз тьху на голову цієї старої вабної качки!

Графиня де Кревкер рішуче засудила свого чоловіка за його нестриманість.

— Можливо, — сказала вона, — графиня Амеліна повірила в удавану чемність де ля Марка?

— Чемність де ля Марка? — обурювався граф. — Ні, я знімаю з нього всяке обвинувачення в цьому. Скоріш можна сподіватися чемності від дикого вепра і з таким самим успіхом укрити тонким шаром позолоти стару заіржавілу залізну шибеницю! Ні, хоч вона й дурна, але не така вже гуска, щоб покохати лисицю, яка спіймала її, та ще в самому лисячому лігві! Але всі ви, жінки, такі, вам аби тільки пишномовні фрази. Ось і тепер: я певен, що моя гарненька кузина аж тремтить з нетерплячки потрапити до своєї тітки, в її блазенське царство, й одружитися з цим кабанячим поріддям.

— Я не тільки не здатна на таке безумство, — заперечила Ізабелла, — а тепер ще дужче бажаю помститися на вбивцях шановного епіскопа, бо це водночас визволило б мою тітку з рук того негідника.

— Нарешті, я чую голос справжньої де Круа! — вигукнув де Кревкер, і про лист більше вже не згадували.

Але, читаючи друзям послання своєї тітки, Ізабелла, слід принагідно зазначити, не вважала за потрібне оголосити повний постскриптум, в якому графиня Амеліна, чисто по-жіночому описуючи своє дозвілля, повідомляла племінницю, що вона вишиває чоловікові чудове сюрко[264] з гербами де Круа і де ля Марка, відокремленими прямою рискою, як це заведено для гербів подружжя. Правда, тепер вона покинула вишивати, бо її Гійом із стратегічних міркувань хоче в наступному бою передати своє спорядження комусь іншому, а сам битиметься у вбранні з орлеанським гербом, з смутою на лівому боці, інакше кажучи, з гербом Дюнуа. Крім того, в листі був ще маленький клаптик паперу, списаний іншою рукою, про зміст якого графиня теж не вважала за потрібне розповісти, бо там були такі слова: «Якщо вам незабаром не сповістить про мене сурма слави, вважайте мене померлим, але не недостойним».