Вибрані твори. Том перший
- Автор: Тендюк Леонід Михайлович
- Серия: Вибрані твори в двох томах #1
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Год: ВЕСЕЛКА
- ISBN: 5–301–00983–4
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вибрані твори. Том перший». Краткое содержание книги:
«Буревісник» виходить у море» та «Атол Туамако» розповідають про захоплюючі, сповнені пригод мандрівки до далеких островів Тихого океану, героїзм та відвагу радянських моряків у боротьбі з морською стихією.
Гостросюжетна повість «Викрадення» — початок великої оповіді про дослідників океану, яким довелося вступити в жорстокий поєдинок з ворогами миру.
Я бачив, як із квадратної споруди на краю підводного пригорка випурхнула зграя дельфінів (дельфіни, мабуть, теж були компресійовані — адже на таку глибину вони опускаються рідко). Вони запливли на освітлену прожекторами галявину — гірське нешироке плато. Це був своєрідний полігон, бойовище, де й відбувся поєдинок.
Один із акванавтів підняв руку над головою — сигнал: далі пливти не можна! Ми зупинилися коло огородженої буйками межі полігона.
Зав'язалася справжня дельфіняча війна.
Тварини, пофарбовані в жовтий колір, поставали правобіч, червоноспинні — ліворуч, навпроти. Командиром у цій баталії був дресирувальник-акванавт. Він подав команду — яскраво-червоний спалах ліхтаря — і дельфіни кинулися один на одного. Вони йшли на таран; підпірнувши, носом намагалися вдарити в живіт, схопити за ласт, пошкодити голову. Одного таки понівечили: дельфін із прикріпленим до голови багнетом полоснув свого «противника» — у воду потекли цівки крові. Тварина в нестямі почала описувати кола і, знесилена, опустилася на дно.
Була то смертельна рана чи лише вдала імітація поранення, але тварина впала, і до неї на виручку кинулися «санітари» — два невеликі крапчасті дельфіни. Вони підпірнули, схопили зраненого товариша за ласти і потягли до казарми, з якої недавно вийшли.
Так скінчилися військові маневри глибоко під водою. Поєдинок, що засвідчив: вигадливі янкі й океанське безгоміння обертають на поле бою.
Минувши бойовище, ми попливли до шпилястої вершини. Це була гора, що виникла, мабуть, унаслідок виверження вулкана: по її крутобіччю, віддзеркалюючи, чорніла вхолола магма. Пологі щаблі — ніби раптово скам'янілі океанські хвилі — уступ за уступом вели вподовж усього схилу кудись униз.
На самій маківці гори, з неглибокою вирвою посередині, стояла вежа. Стіни її були з якогось прозорого матеріалу — крізь них усе видно.
Ми наблизились до вежі. Один із тих акванавтів, які мене супроводили, подав знак зупинитися, а сам, підпірнувши під споруду, проник у її «черево».
Підводні поселенці — ті, що були у центральному відсіку — п'ятеро одягнутих у плавки здорованів, — кинулися назустріч прибульцю.
Тримаючись за скобу на корпусі вежі, ми поки що перепочивали. Лише тепер, коли зупинилися, я відчув і втому й біль у суглобах. Отже, мандрівка в глибинах, незважаючи на компресіювання та захисний гідрокостюм, давалася взнаки: людський організм не призвичаєний до такого тиску.
Через кілька хвилин ми залишили вежу і повернулися в бокс А-прім. Та перш ніж туди вернутися, я побачив таке: всередині центрального відсіку вежі, біля якої ото зупинилися, на стіні голубів екран телевізора. Глянувши на нього крізь прозору перетинку, я подумав, що янкі дивляться пригодницький фільм про море: хвилі, кораблі, на палубах люди. А потім — аж скрикнув од подиву: на кормі одного з суден помітив слов'янською в'яззю напис: «Садко».
Це був мій рідний «Садко»!.. Он і Степанович — щось говорить Куксі, який тримається за відтяжку підйомної стріли, видно, кріпить її по-штормовому. Окань йому допомагав.
На Дерібасівську — нашу головну палубу, де сиділи, звісивши ноги з трюму, підвахтові машиністи, вийшов, вдоволено поплескуючи себе по животі, Антрекот Антрекотович. Кукса, видно було, щось йому сказав, і кок лише махнув рукою, в якій тримав — я так і не зрозумів що — ополоник чи гітару.
Побачив я і свого «квартиранта» — океанолога Юрія Ступу. Він саме піднімався по трапу з ехолотної… З ілюмінатора висунулась голова старшого механіка; капітан, накульгуючи, квапливо пройшов у радіорубку. Все таке знайоме й близьке, що від болю й туги за ним стиснулось серце. Мені б туди зараз, добратися б тільки до «Садка», обійняти своїх товаришів-побратимів. Усіх, усіх, навіть тих, з ким у мене бували непорозуміння й сутички.
Потім на екрані телевізора з'явилася панорама моря. Хвилі гойдали — мабуть, починало штормити — кораблі, «Кашалота» і два менших, мені не знайомих. Очевидно, то були судна, якими командував адмірал сер Д'Юк.
— Хлопці, хлопці! — від радості закричав я. — Порятуйте нас, друзі!
Порятуйте… Дивак! Хіба ж вони могли почути мій голос, моє благання!
— Схоже на те, — вислухавши мене, сказав Кім Михайлович, — що ці негідники озброєні найновітнішою гідротелеапаратурою. А пряму трансляцію з поверхні океану їм допомагають вести поставлені десь на воді буї — поплавки чи, може, супутник зв'язку — штучний супутник Землі. Втішну новину ти приніс, Гайовий, — сказав Кім Михайлович. — Товариші нас шукають — та інакше й не могло бути! — не відходять від Заячої гори. Їм би подати звідси сигнал. Але як це зробити?