Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
Мусінька, що варила обід на три персони, провадячи сумовитий тепа§е а ігоіз 54, дуже здивувалась, побачивши хлопця у вигляді омолодженого Діда Мороза з безліччю пакунків, але він тільки таємниче попросив дозволу перебути півгодини в її кімнаті, де було люстро. Там він довершив своє перетворення, досить легко пристосувавши себе до вимог нової одежі, бо його пильне око не раз спостерігало на інших, де що мусить бути, і тільки краватка .івдала йому клопоту, не бажаючи пов’язуватись, але він
< геніальною прозірливістю добрав-таки потрібної комбінації. Оглянувши себе цілого в люстро, завмер від бентежного задоволення, ніби вперше себе побачив і спізнав. Підупала від таємної гризоти енергія відродилась йому під разу, коли він побачив своє смугле обличчя, відтінені* білим комірцем, та могутній вигин своїх грудей, що щільно прилягали до закотів піджака. Він заворожено любувався на своє високе відкрите чоло, вітаючи схований гам розум, і поволі підніс до волосся руку, щоб погладити їх, щоб попестити себе самого й цим проявити в дії своє закохання.
Бадьорим, новим кроком вийшов він до кухні й став перед мусінькою, що не могла стримати радісного вигуку, побачивши цього вилупленого з лялечки метелика. Вона обіймала його й цілувала, забуваючи в своєму захваті, що має на це менше, ніж будь-коли, права. Потім відступила на крок, і пильніше спостереження цілком підтвердило їй перше враження — хлопець був з біса гарний, поставний та спокусливий.
— У тебе очі сміються! — скрикнула вона.
Почасти вони сміялися і в неї. Він теж роздивлявся на мусіиьку з височини свого європейського вбрання, добачаючи в ній стільки ж занепаду, як вона в ньому розквіту. Ніколи ще так прикро не впадала йому в очі щуплість її щік, помсрежених дрібними зморшками, недокрівність уст та розлеглість грудей, що невблаганно розпливались. Радісний дівочий усміх був гримасою на її пристаркуватім обличчі, і він не міг побороти в собі зухвалу думку, що коли вона гідна була першокурсного студента, то ніяк не варта першорозрядного лектора.
Призначеної години він здибався в канцелярії житло-спілки з своїм попередником тов. Ланським, пильно на нього глянув і здивовано спитав:
— А хіба ви не поет Вигорський?
— Це правда, — невдоволено буркнув той, — але все-таки я Лаиський з діда-гірадіда.
Потім вони поговорили про діло. Виявилось, що поет лишав Степанові свою групу в досить занедбаному стані. Він не міг навіть точно означити, на чому саме слухачі його спинились.
— Взагалі я не вірю, щоб наука могла бути корисна,— закінчив він. — Особливо в моєму викладанні.
— Гаразд, повторимо, — сказав Степан.—Але скажіть мені, коли це не секрет, навіщо ви псевдонім прибрали? Не розумію! Справжнє прізвище у вас чудове.
— Це зовсім не секрет, — відповів поет.— Бачите, спочатку я підписував свої вірші власним прізвищем, і їх ніхто не хотів друкувати. Потім вигадав псевдонім, і вони пішли.
— Невже це може бути?
— Може. Крім того, якщо хочете, ще й інша причина була, внутрішнього порядку. Це надто велика відповідальність— підписуватись власним ім’ям. Це немов зобов’язання жити й думати так, як пишемо.
— Хіба це неможливо?
— Можливо, але нудно.
Степан запропонував йому цигарки.
— Ні, я не курю, — сказав поет. — Пиво п’ю, це правда.
Новий костюм надавав хлопцеві незвичної, йому самому незрозумілої сміливості.
— Товаришу, — мовив він, — а я теж пишу.
— Невже? — сумно запитав поет. — Що ж ви пишете, коли це вже факт?
Степан весело розповів йому не тільки про свої опові-длпня, але й про пригоду в критика, що здавалася йому •іопер приємним жартом.
54
Подружнє життя втрьох (франц.). — Ред.