Танець недоумка

— Кокон Ельзи в іншому приміщенні, — коротко повідомляє вона. — Зараз покажу.

Я захопив вогнегасник, бо нічого іншого, схожого на зброю, не було, і кинувся наздоганяти.

— Слухай… А ти знаєш усе, що знала та Ірма?

— Не смій її так називати. Ірма — це я.

Ми пройшли повз коридор, який вів до виходу, і попрямували далі, аж вона нарешті відповіла:

— Знаю все, але пам’ятати можу не все. У мене звичайний людський мозок.

Вона зупинилася біля якихось дверей.

— Тут. Ламай, вона заблокувала замок.

Це якесь технологічне приміщення. Двері звичайні, й кількома ударами вогнегасника я легко вибиваю їх.

Кокон геть крихітний. З нетерпінням рву його пальцями і навіть зубами. Павутина набивається в рот, я відпльовуюсь, і знову… Нарешті роздираю краї дірки і витягаю таке тендітне, таке ніжне тільце… Вона в піжамі… Господи, а в чому ж іще — звичайно ж, у піжамі… Цілую її й боюся: а раптом не прокинеться. Але вона розплющує очі.

— Таточку…

Я хочу сказати «Ельза», але не можу, бо ще розридаюся й налякаю її. І просто цілую її щоки, лоб, очі, знову щоки…

— П’ять хвилин, Гілелю, — каже Ірма. — Більше дати не можу. І поясни їй, що я вже не монстр.

…Катер сідав із ювелірною акуратністю — точнісінько на вузький майданчик перед входом у дослідницький комплекс. Я й досі був із вогнегасником. Ірма взяла Ельзу за руку, в іншій руці тримала стару рацію — ми відкопали її в колишній кімнаті Гоґа. Я весь час озирався, нервово очікуючи, що вилізе якась чергова потвора з дитячих кошмарів. Катер легко торкнувся землі й щойно присів на опорах, ми кинулися до кабіни.

Алекс розчахнув дверцята, але замість схожої на грушу всміхненої фізіономії з кабіни понуро визирнув ствол «Шиви».

— Назад, — прогарчав він.

Ми відійшли. Я сховав Ельзу за спину. Алекс висунув свою величезну голову й роззирнувся, ніби хотів перевірити, що крім нас тут нікого немає. Потім кинув щось просто на землю.

— Ось. Усі троє. І зараз.

Три трубочки тестерів.

Ми зробили це. Ельза трохи вередувала, та я її вмовив. Потім стояли й флегматично трясли білі трубочки, не зронивши ані слова. З боку, мабуть, все це мало химерний вигляд… Здоровань був серйозний. Його «Шива» не опускала ствол ні на секунду. Нарешті ми по черзі показали йому трубочки — на кожній по зеленому вогникові.

— Ну, слава Богу! Повірити не можу! — відкинувши «Шиву», він вистрибнув із катера й кинувся мене обіймати. — Бро, той хлопець був викапаний ти, я розмовляв з ним отак само! І він к чортовій матері розніс собі голову на моїх очах! У шлюзі всратись!

— Алексе… Це і був… — я не зміг відповісти, бо він притиснув моє обличчя собі до грудей.

— Господи, знали б ви, що діється в таборі! Фу-у-ух… Ірмо! Ти взагалі в курсі, що він пристрелив тебе?

Нарешті Алекс мене відпустив.

— Алексе… — знову сказав я, відсапуючись. — Вона якраз у курсі… А той хлопець, що вистрілив собі в голову, і був я. Але я тебе прошу, не треба зараз питань.