Джек
- Автор: Доде Альфонс
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Переводчик: Виктор Омельченко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Джек». Краткое содержание книги:
Трагічна доля спіткала і Джека, головного героя, який у нерівному двобої з несправедливістю і самодурством намагається відстояти свою людську гідність.
Роман увійшов до золотого фонду світової літератури.
Людським можливостям немає меж. І Джек, безупинно тримаючи свій організм у гарячковому збудженні та цілковитій байдужості до решти радощів та розваг, досяг такого стану, який буває часом у індійських факірів, коли і біль дає втіху. Він ладен був благословляти холод у мансарді, який удосвіта, о п'ятій ранку, проганяв міцний сон двадцятирічного юнака, ладен був благословляти сухе покашлювання, що заважало йому заснути до пізньої ночі. Траплялося, сидячи за столом, він раптом відчував дивовижну легкість у всьому тілі, прозріння ясновидця; його думка ширяла, наче вільний птах, пам'ять миттю схоплювала все прочитане, та водночас його раптово опановували кволість і безсилля. Часом йому здавалося, ніби він весь розчиняється й летить у невідомий захмарний світ, і тоді перо саме ковзало по папері, а в книжці не було жодного складного місця, якого він не міг би зрозуміти і вмить засвоїти. Немає сумніву: він подолав би усі труднощі і досягнув мети, якби була дотримана одна умова: шлях, по якому хлопець мчав із запаморочливою швидкістю, мусив бути без перепон. Та й справді, за таких обставин небезпечний навіть слабкий поштовх, а йому судився страшний удар.
«Завтра не приїзди. Тиждень нас не буде.
Ріваль».
Джек одержав цю телеграму від лікаря в суботу ввечері, коли рознощиця хліба прасувала йому чисту білизну, а він радісно усміхався, передчуваючи у кінці трудового тижня радість наступного вихідного дня. Несподіваний від'їзд друзів, лаконізм телеграми, казенний шрифт замість знайомого почерку друга вкинули Джека в жах. Він чекав листа від Сесіль чи хоча б від лікаря, що пояснив би йому цю таємницю, але листів не було, і цілий тиждень Джек жив, опанований лихоманкою страху, гарячкової тривоги і невиразних надій. Варто було хмарині набігти на сонце, і його серце стискалося, а коли сонце знову виринало з-за хмар, у нього теж світлішало на душі.
Насправді ні лікар, ні Сесіль нікуди не від'їздили. Лікар утримував закоханого в Парижі, аби поступово приготувати його до страшного удару, – несподіваної, нечуваної ухвали Сесіль, яку, як сподівався Ріваль, його онука ще може змінити.
Все сталося несподівано. Якось увечері, повернувшись додому, лікар побачив на обличчі Сесіль якийсь дивний вираз: похмурий, рішучий. Поблідлі вуста були щільно стиснуті, красиві темні брови супилися. За всю вечерю дідові не вдалося викликати в неї жодної усмішки, а коли він мов ненароком сказав:
– У неділю, коли приїде Джек...
Вона різко урвала його:
– Я не хочу, щоб він приїздив...
– Що сталося?
Дід приголомшено подивився на неї. Бліда, мов стіна, вона твердо повторила іще раз:
– Я не хочу, щоб він приїздив... Нехай більше не приїжджає.
– Що сталося?
– Дещо дуже важливе, дідусю: я не можу стати Джековою дружиною.
– Не можеш?.. Ти мене лякаєш, дитино. Що сталося?
– Нічого не сталося. Просто для мене дещо відкрилося у мені самій. Я не люблю його, я помилялася.
– Та що за нещастя! Що це на нас звалилося? Сесіль, дитино моя, схаменися! Ви що, посварилися? Це ж дрібниці!
– Ні, дідусю, клянуся тобі, це не дрібниці. Я люблю Джека, як брата, не більше. Я змушувала себе покохати його, але тепер бачу, що це неможливо.
Лікаря аж затрусило: у нього майнула згадка про дочку.
– Ти любиш іншого?
Онука почервоніла.
– Ні, я нікого не люблю... Я не хочу одружуватись.
У відповідь на всі лікареві умовляння й докази Сесіль повторювала своє:
– Я не хочу виходити заміж.
Він спробував вплинути на її самолюбство: що скажуть у навколишніх селах? Мовляв, молодий чоловік місяцями не вибував з їхнього дому, усі вважали його нареченим...
Прагнучи викликати в Сесіль співчуття, Ріваль сам розчулився:
– Ти уявляєш, який це буде для нього удар?.. Ти поламаєш йому життя, загубиш його майбутнє.
В нападі хвилювання у Сесіль судомно пересмикнулося обличчя. Старий Ріваль узяв її за руку.
– Благаю, маленька моя... Не квапся із таким рішенням... Давай почекаємо трохи... Ти подивишся, все обміркуєш...
Але вона спокійно й твердо відповіла:
– Ні, дідусю, це неможливо. Я хочу, щоб він якомога скоріше довідався про мої почуття... Я знаю, що завдам йому болю, однак що довше ми зволікатимемо, то більшим буде той біль. Він наростатиме з кожним днем. Та й мені буде тяжко з ним бачитись. Я не вмію ні брехати, ні прикидатися.
– Значить, я повинен заявити йому, що він тут зайвий? – обурено крикнув лікар, схоплюючись зі стільця. – Гаразд, я так і зроблю... Та хай би вас грім побив! Ви, жінки...