Теорія літератури

Бойчук не менш різко відповів Кошелівцю. Не треба переоцінювати роль перекладів — наполягав Бойчук. «На які лади ми „Одіссею“ не перекладали б, вона буде твором грецької літератури, як „Фавст“ німецької і т. д., і ніякого відношення до нашої літературної провінційності мати не може, і з провінційності нашу літературу не витягне. Тут треба було б говорити про власну літературу. При оцінці американської літератури ніхто не говорить про їхню перекладну літературу (а вона найбагатша в світі); ніхто не буде цінити українську літературу за переклади. Це не значить, що переклади не потрібні, на-нпаки!..»[883] Далі Бойчук згадував про допоміжну роль перекладів у культурі, на противагу до ідеї про «Мистецтво перекладу» та його своєрідну сакральну роль у культурі.

Позиція Кошелівця дістала підтримку багатьох еміґраційних критиків і псевдокритиків. Борис Олександрів, розвиваючи думки Кошелівця, впадав уже в цілком брутальний тон. «Все, що йде в глибину, у народ чи з народу, чомусь дуже дратує Тарнавського»[884], — писав він. Ця риторика могла б легко переміститися на сторінки «Літературної України» 60-х і 70-х років. Або: «…про міні-спідниці замість плахт, вузькі штани замість шароварів… та всяку іншу інтернаціональну педерастію, яку Тарнавський пропонує українцям, щоб нарешті вийти з провінційної заскорузлості, краще не дискутуватимемо»[885]. Арґумент про запровадження «інтернаціональної педерастії» мав бути особливо вбивчим. Це був прозорий натяк на те, що Тарнавський збоченець, від якого треба захищати чисту українську націю. Що ж до звинувачень у неграмотності й загалом незнанні граматики, то, згідно зі спільною позицією Нью-йоркської групи, граматика існує для гімназистів, поети ж витають над граматикою, в іншому вимірі.

Отже, професійна дискусія про переклади несподівано набрала політичних і моральних обертонів. Нью-йоркська група в особі Бойчука і Тарнавського остаточно відгородилася від старшого покоління.

Віра Вовк тим часом, перебуваючи в Україні 1969 р., на своєму творчому вечорі вибачалася перед українськими колеґами за «задерикуватий виступ» Тарнавського, який, на її думку, не ставив під сумнів майстерність Лукаша[886]. Сама вона в цей свій приїзд опрацьовувала власні переклади чотирьох п’єс того ж таки Лорки. У цій праці їй дораджував Григорій Кочур, якого Віра Вовк вважала однією з найвизначніших особистостей серед сучасних українських перекладачів. Такої ж думки вона дотримувалася і про Миколу Лукаша.