Конан, варвар із Кімерії

— Перстень? Перстень?

Тот-Амон недооцінив надзвичайний егоїзм цієї людини, яка відмахнулася від слів раба, немов від гудіння настирливої мухи, і повністю занурилася у свої невеселі думки. Але слова про перстень йому щось нагадали.

— Перстень? — повторив він знову. — Як же, пам’ятаю! Це, певне, той самий Перстень Щастя. Я купив його у одного шемітського злодія, який вихвалявся, що викрав його в чаклуна з далекого півдня, і присягався, що він приносить щастя. Мені захотілося його мати і, бачить Мітра, я заплатив за нього немало. І ось тепер, певне, мені знадобиться все моє щастя, аби виплутатися з цієї проклятої змови, у яку втягнули мене Больмано і Аскаланте. Треба знайти цей перстень!

Тот-Амон схопився. Кров прилила до його й без того темного лиця, а в очах спалахнула лють, хоча він був уражений егоїстичною дурістю свого співбесідника. Діон взагалі не звертав на нього уваги. Він швидким рухом руки відкрив секретну скриньку у своїй мармуровій лаві і почав порпатися в купі талісманів, гральних кісток, дивних на вигляд амулетів і інших подібних дрібничок. Усе це нібито приносило щастя, і він марновірно збирав їх, де тільки міг.

— Ага, ось і він! — він підняв радісно перстень витонченої ювелірної роботи. Він був виготовлений з металу, схожого на мідь, і мав форму тричі згорнутої лускатої змії, яка, поклавши одне кільце на інше, засунула кінчик хвоста собі в пащу. Очима її були жовті коштовні камені, що зловісно блищали в спадаючих сутінках. Тот-Амон скрикнув, і барон обернувся до нього. Побачивши обличчя раба, він раптом зблід і широко роззявив рота. Очі стигійця виблискували, його темні пальці, неначе кігті, тяглися до персня.