Звіяні Вітром (том 1)
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Звіяні Вітром (том 1)». Краткое содержание книги:
Головне в романі - тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Колона вже кінчалася, коли один малий хлопчина в останньому ряду, що волочив за собою гвинтівку по землі, хитнувся й пристав, невидюще, мов сновидець, втупившись услід іншим. Вій був такий самий на зріст, що й Скарлет, а гвинтівка здавалася довшою за нього. “Років, мабуть, шістнадцять,- подумала Скарлет, дивлячись на його безвусе замурзане обличчя,- може, з внутрішньої гвардії або й просто школяр, що втік до війська”.
Коли вона так дивилась, коліна у хлопця враз підігнулись і він осунувся в дорожню пилюгу. Двоє його сусідів з тієї самої лави мовчки відділилися від колони й підступили до хлопця. Один - високий, худий, з чорною бородою мало не до пояса - мовчки передав свою і хлопцеву гвинтівки товаришеві. Тоді нахилився й спритно, мов жонглер, завдав малого собі на плече. Ледь зігнувшись під ношею, він звільна рушив услід за колоною, а хлопець, розлючений, як дитина, коли її дражнять старші, викрикував:
- Пусти мене, чортяка! Пусти! Я сам можу йти!
Бородань, не озиваючись до хлопця, незабаром зник за
поворотом дороги.
Рет сидів непорушно, віжки обвисли у руках, а на смуглявому обличчі проступила якась незвична задума, коли він дивився вслід солдатам. Аж це раптом затріщали, падаючи, колоди поруч, і Скарлет побачила, як тонкий язичок полум’я лизнув дах складу, у рятівному затінку якого вони стояли. І враз вогняні корогви й стяги звилися над ними в небо. Дим ударив у ніздрі, Вейд і Пріссі закашлялися, немовля тихо засопіло носом.
- Боже милий, Рете! Ви що, очманіли? Швидше їдьте! Швидше!
Рет нічого не відповів, а тільки щосили огрів коня гіллячкою, і той рвонувся вперед. Візок, похитуючись і підскакуючи, покотився через вулицю Марієтти так хутко, як лишень ставало духу BV6^HO’I* конячини. Далі перед ними відкрилася коротка вуличка, що вела до колій, і в цю вогненну ущелину з палаючих будівель обабіч вони й пірнули. Очі їм осліпило світлом, яскравішим за десятки сонць, шкіру опекло жаром, вуха оглушило ревгацем, гуком і тріскотом. Здавалося, цілу вічність пробули вони в осередді цього пекельного смерчу, а тоді раптом їх знов огорнув напівморок.
Коли вони мчали вздовж вулиці й з гуркотом перетинали залізничну колію, Рет лише час від часу підганяв коня. Обличчя його було зосереджене й відсторонене, наче він забув, де опинився. Невеселі, видно, думи обсіли йому голову, бо широкі плечі його згорбились, а підборіддя випнулося наперед. Від вогняної жароти піт струменів у нього по чолу й по щоках, але він навіть не витирав його.
Вони звернули в один бічний провулок, тоді у другий, і так довго метляли то туди, то сюди, що Скарлет уже й не знала, де вони, але гул пожежі зрештою завмер позаду. Рет усе не озивався, одно тільки розмірено шмагав коня. Багряні сполохи в небі пригасали, дорогу поглинав такий страхітливий морок, що Скарлет рада була б хоч слово почути від нього, навіть глузливе, в’їдливе чи й образливе. Але він не озивався.
Та хоч Рет і мовчав, вона однаково була вдячна долі, що він поряд. Добре, коли обік тебе чоловік, до якого можеш притулитись і відчути, яке міцне у нього плече, коли знаєш, що він оберігає тебе від цього неймовірного жахіття, нехай навіть він тільки мовчки дивиться вперед.
- Ох Рете,- прошепотіла вона, хапаючи його за плече,- що б ми робили без вас? Яке щастя, що ви не пішли до армії!
Він обернувся і так глянув на неї, аж вона опустила руку й відсахнулася. В очах його не було цим разом насмішки, а тільки неприхована розгубленість і водночас лють. Потім він зціпив уста й одвів погляд. Далі якийсь час вони їхали мовчки - лише візок хилитався з боку на бік, та попискувало немовля, й посапувала носом Пріссі. Коли Скарлет набридло терпіти це посапування, вона боляче вщипнула негритянку, і та вереснула не своїм голосом, а тоді перелякано змовкла.
Нарешті Рет завернув ще кудись під прямим кутом, і трохи згодом вони опинились на широкій, уже рівнішій дорозі. Невиразні обриси будівель траплялися дедалі рідше, а за ними обабіч шляху муром поставав незайманий ліс.
- Оце вже ми й за містом,- коротко сказав Рет, натягуючи віжки.- Перед нами основна дорога на Раф-енд- Реді.
- То швидше їдьмо! Не зупиняйтесь!
- Нехай конячка передихне хвильку.- І обернувшись до Скарлет, повільно спитав: - Отже, ви, Скарлет, таки рішуче зважились на це шаленство?
- Яке шаленство?
- Ви все ще хочете добиратися до Тари? Це ж самогубство! Поміж вами й Тарою кіннота генерала Лі та військо янкі.