Танок з драконами
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #5
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Танок з драконами». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: березень 2015 — лютий 2017 р. Перша публікація: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
Розвідники зникли серед дерев. Решта залізняків знову рушила в дорогу, але не надто швидко. Дерева ховали місяць і зорі, підстилка під ногами була чорна і зрадлива. Не проминули вони й версти, як кобила її родича Квентона спіткнулася в ямі та зламала собі передню ногу. Квентон мусив перерізати їй горло, щоб припинити жалібний вереск.
— Треба зробити смолоскипи! — наполягав Тріс.
— Вогонь приведе до нас північан. — Аша стиха вилаялася, питаючи себе, чи не помилилася, коли залишила замок. «Ні, не помилилася. Якби ми лишилися битися, то нас усіх би вже перебили.» Але й блукати у пітьмі її не дуже вабило. «Ці дерева убили б нас, якби могли.» Вона зняла шолома й відкинула назад змокріле волосся. — За кілька годин зійде сонце. Ми станемо тут і відпочинемо до світанку.
Спинитися було легко, але відпочинок дався тяжко. Жоден не міг спати — навіть Похнюплений Дал, відомий серед приятелів тим, що спав на веслах, коли їх тягнув. Дехто з вояків передавав з рук у руки міх яблучного вина Галбарта Гловера. Хто прихопив харчів — ділився з тими, хто не прихопив. Вершники погодували та напоїли коней. Родич Квентон Грейджой надіслав трьох людей угору деревами — подивитися, чи не горять у лісі смолоскипи. Кром гострив сокиру, К’ярл Дівчисько — меча. Коні щипали мертву буру траву та бур’яни. Рудокоса Хагенова донька вхопила Тріса Ботлика за руку і потягла за дерева — коли ж той вивільнився і відмовився, то замість нього спіймала і повела геть Шестипалого Харла.
«Якби ж і я могла отак.» Якби ж востаннє забутися у К’ярлових обіймах… Аші муляло у животі погане передчуття. Чи відчує вона ще колись під ногами чардак «Чорного вітру»? А якщо відчує, то куди попливе? «Острови для мене закриті — хіба що я зігну коліна, розсуну ноги і дозволю Ерікові Бий-Залізо зробити свою справу. Жоден порт у Семицарстві не зрадіє кракеновій доньці.» Але ж можна вдатися до торгівлі, як пропонував Тріс, або втекти до Порогів і там зробитися піраткою. «Або…»
— Кожен із вас отримає шматочок принца, — пробурмотіла вона.
К’ярл почув її та вишкірився.
— От би мені шматочок тебе, — прошепотів він, — той солодкий шматочок, що…
Раптом щось вилетіло з кущів і впало просто посеред них з глухим стукотом, ще кілька разів стрибнувши і перекинувшись. Воно було кругле, темне і вогке, з довгим волоссям, що накрутилося навколо. Коли кинута річ нарешті зупинилася серед коренів дуба, Язикатий Грім мовив:
— Рольф Карлик став трохи менший на зріст.
Половина людей вже стояла на ногах, хапаючи щити, списи і сокири. «Смолоскипів вони не запалили, — встигла подумати Аша, — а ліси ці знають краще за будь-кого з нас.» Раптом навколо вибухнули дерева, і уперед із виттям кинулися північани. «Вовки, — подумала вона, — виють, як бісові вовки. Бойовий клич півночі.»
Залізняки зустріли нападників власним кличем, і закипів бій. Про нього не складе пісню жоден співець, і маестер не напише літопис для улюблених Читайлом книжок. Тут не майоріли прапори, не ревли роги, і жоден вельможний князь не скликав навколо себе людей почути останню волю і наказ. Вони билися у досвітній пітьмі, тінь проти тіні, запиналися на коренях та каменях, послизалися на грязюці й гнилому листі. Залізняки були вбрані у кольчуги та просолену шкіру, північники — у хутра, шкури та соснове гілля. Згори на битву дивилися зорі й півмісяць, пробиваючи блідими променями дірки у плутанині голих гілок над головами.
Перший, хто напав на Ашу Грейджой, помер біля її ніг з метальним топірцем між очей. Виграного часу вистачило, щоб насунути щита на лівицю.
— Ну ж бо, сюди! — закликала Аша, хоч сама не знала, до кого: до власних людей чи до ворогів.
Поруч вималювався, навис над головою північник із сокирою, змахнув обіруч, заревів у німій люті. Аша здійняла щита, відбила удар, присунулася ближче і випатрала нападника кинджалом; коли той падав, ревище змінилося вереском. Вона крутнулася, побачила ззаду ще одного вовка і сікнула йому по лобі під шоломом. Його власний удар припав їй нижче грудей, але кольчуга відвернула небезпеку. Наступним рухом Аша устромила вістря кинджала вовкові в горлянку і лишила тонути у власній крові. Чиясь рука ухопила її за волосся, та надто короткі пасма не дали швидко скрутити в’язи. Аша тупнула чоботом по нозі й викрутилася, почувши скрик болю. Коли вона рвучко обернулася до нападника, той уже помирав на землі, стискаючи жменю її волосся в руці. Над ним стояв К’ярл; місячне світло грало в його очах, з меча капотіла кров.
Язикатий Грім рахував північан, убиваючи одного за одним.