Син

— Я знала, що це піде тобі на користь, — мовила вона. — Тобі справді потрібно було стати бодай трошки цивілізованішим.

Я не сказав їй, що разом із рейнджерами займався тим самим, що й під час походів з індіанцями… Що ж до дівчат, старша й середуща під час обіду пускали мені бісики. Це було б не так уже й погано, якби мені після того страшенно не захотілося сексу. Тож за наступні кілька днів я витратив усі свої заощадження на місцевих повій.

У місті, переповненому жебраками, волоцюгами, сутенерами та всілякою іншою нечистю, я почувався, мов у смердючій клітці. Мені довелося продати свого пістолета «Деррінджер», щоб купити дванадцять доз каломелю (я заливав його собі в обидві діри, боячись, що підхопив сифіліс). Потім я заклав у ломбарді один зі своїх кольтів і знайшов кімнату в найдешевшому готелі міста, сподіваючись, що техаський уряд незабаром знову нашкребе грошенят, щоб зібрати нові загони рейнджерів.

Одного разу до моєї кімнатки прийшов якийсь суб’єкт і простягнув мені торбу із сиром’ятної шкіри — наче приніс довгоочікувану посилку. Торбу я взяв, утім одразу не відкрив. Простяг руку до задньої кишені, де носив «Деррінджера»… та ж я його продав! Ну, гаразд — біс із ним. Цей жалюгідний тип, схожий на помічника трунаря, з чотириденною щетиною та в пом’ятому капелюсі, усе одно не становить небезпеки для мене.

— Я бачився із Шером Вошберном цими днями, — мовив він. — І почув від нього твоє ім’я, що здалося мені знайомим. А потім знайшов папірця, на якому записав його колись.

Я просто витріщився на нього.

— Твій батько дуже багато розповідав про тебе всім нам.

— Та хто ви такий?

— Я приїхав сюди верхи з Накадоче. Купив собі там ферму… Та завжди пам’ятав, що повинен передати це тобі.

Усередині торби була жилетка, зроблена з акуратно зшитих між собою скальпів. їх було кілька десятків: деякі — з волоссям, деякі — без; шкіра в усіх них була досить темною.

— Це все індіанські скальпи, — мовив мій гість. — Можу заприсягтися, чорт забирай, якщо ти в цьому сумніваєшся. Свого часу я допомагав твоєму татові вичищати і зшивати десь половину з них.

Я взяв жилетку до рук і відчув, яка вона м’яка на дотик. У такій самій колись звелів себе поховати Тошавей…

— Я можу чимось віддячити вам за це?

Він похитав головою, а тоді хотів сплюнути на підлогу, та стримався.

— Ходімо звідси на вулицю, — запропонував я.

Ми неквапно йшли поряд у напрямку околиці міста.

— Ти ж знаєш, що він тоді кинувся навздогін за тобою? — мовив мій супутник. — Місця собі не знаходив… Добрався аж до Ллано, і вже тоді згубив слід.

— Кхм… — тільки й сказав я.