Сто років самотності (збірка)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сто років самотності (збірка)». Краткое содержание книги:
Але насправді його підтримувала надія на лист. Виснажений, змучений безсонням, він не міг дбати водночас і за себе, й за півня. В другій половині листопада він гадав, що півень здохне, не ївши два дні, бо не було кукурудзи. Тоді він згадав про жменю квасолі, яку був повісив у липні над плитою; полускав стручки й сипнув півневі в бляшанку сухих квасолин.
Йди-но сюди, — покликала дружина.
Зажди хвилинку, — відгукнувся полковник, дивлячись, чи їсть півень. — «Коли голодний, то вовка з'їси»...
Коли він зайшов до спальні, жінка спробувала сісти на ліжку. Від її змученого тіла пахло цілющими травами. Вона через силу вимовляла слова, одне по одному:
Викинь... зараз мені... того півня.
Полковник передбачав, що ця мить настане. Він чекав на неї з того самого вечора, коли розстріляли його сина, а він вирішив зберегти півня. У нього був час подумати.
Вже не варто, — сказав він. — Через три місяці будуть бої, і ми тоді зможемо продати його за кращу ціну.
Річ не в грошах, — сказала жінка. — Коли прийдуть хлопці, скажи їм, щоб забрали його і робили з ним що хочуть.
Це заради Агустіна, — промовив полковник заздалегідь обдумані слова. — Уяви собі, як би сяяло його обличчя, коли б він прийшов до нас зі звісткою, що півень переміг!
Жінка справді подумала про свого сина.
Через цих проклятих півнів він і загинув! — скрикнула вона. — Якби третього січня він залишився вдома, не було б і лиха, — і вказала «на двері кощавим пальцем: — Я немов бачу його, як він виходить з півнем під пахвою. Я попередила, щоб він не йшов шукати щастя на півнячих боях, а він усміхнувся і сказав: «Мовчи, ввечері у нас буде грошей, хоч греблю гати».
І впала знеможена. Полковник обережно підіпхнув її на подушку. Зустрів погляд її очей, таких самісіньких, як і в нього.
Намагайся не рухатись, — сказав він так, ніби боліло у його власних грудях.
Жінка на хвилю забулась у важкому сні, заплющивши очі. А коли знову розплющила, її дихання було наче спокійніше.
І все тому, що ми в такій скруті опинилися, — сказала вона. — Гріх відривати від свого рота шматок, щоб кинути його якомусь півневі.
Полковник витер їй чоло простирадлом.
Не помремо за три місяці.
А доти що їстимемо? — запитала жінка.
Не знаю, — відповів полковник. — Але якби ми мали вмерти з голоду, то вже померли б.
А півень почував себе чудово, походжаючи біля порожньої бляшанки. Побачивши полковника, він щось засокотів, майже як людина, задерши голову назад. Полковник гірко всміхнувся йому:
Життя жорстоке, братіку.
Він вийшов на вулицю й подався тинятись бездумно по селищу під час сієсти, навіть не пробуючи замислитись над тим, що зайшов у безвихідь. Блукав глухими вулицями, поки не знесилів. Тоді повернувся додому. Жінка почула, що він зайшов, і покликала його до кімнати.
Що тобі?
Вона відповіла, ховаючи очі:
Можна продати годинник.
Полковник сам уже думав про це.
Я певна, що Альваро зразу дасть тобі сорок песо, — сказала жінка. — Згадай, як легко він купив швацьку машину. Альваро був кравець, у якого працював Агустін.
Я можу поговорити з ним завтра, — згодився полковник.
Чого там завтра, — заперечила вона. — Ти зараз віднесеш годинник, поставиш на стіл і скажеш йому: «Альваро, ось я приніс цього годинника, щоб ви в мене його купили». Він умить зрозуміє.
Полковник відчув себе нещасним.
Це однаково, що нести святі мощі, — запротестував він. — Якщо мене побачать на вулиці з оцим одороблом, про мене складуть пісню для Рафаеля Ескалона.
Однак і цього разу жінка вмовила його. Вона сама зняла годинник, загорнула в газети, ткнула чоловікові до рук і сказала:
Не вертайся додому без сорока песо.
Полковник зі згортком під пахвою попрямував до кравецької майстерні. Агустінові товариші сиділи біля дверей.
Один підвівся, поступаючись йому місцем. У полковника мішалося в голові.
Дякую, — сказав він. — Я йду тут недалечко.
З майстерні вийшов Альваро й повісив на дріт, натягнений між двома стовпами в коридорі, шматок мокрої бавовняної тканини. Це був кремезний, неповороткий молодик з вогнистими очима. Він теж запросив полковника сісти. Полковник сів, трохи підбадьорений. Обпер табуретку об одвірок і став чекати, поки Альваро залишиться сам, щоб запропонувати йому годинника. Раптом він спостеріг, що лиця навколо нього зробились якісь замкнуті.
Я не заважаю? — спитав він.
Усі заперечили. Один нахилився до полковника й мовив ледь чутно:
Лист від Агустіна.