Вибух [Збірник: «Сейф»; «Вибух»; «Вельветові джинси»]

Закінчивши огляд спальні, Болотов перейшов до вітальні. Побіжно оглянувши кімнату, вказав на дві темні плями на вигорілих від часу шпалерах.

— Картини? — запитав у Корольової. — Тут висіли картини?

— Так, — ствердила.

— Їх також украли?

— Звичайно. Не знаю тільки, для чого…

— Дешеві?

— Любительські. Подруга малює, ну, для власного задоволення, пейзажі, натюрморти… Але в позолочених рамах, яскраві кольори, начебто модерні…

— І злодія привабили кольори?

— Та позолочені рами. А ось цей пейзаж, — любовно провела пальцями по зовсім простій рамі, — Івана Труша. Колись, — очі в неї затуманились, — якими ж ми були молодими… Театр гастролював на Закарпатті, й мені подарували пейзаж Труша.

— Маємо хоч невелику втіху від злодієвої необізнаності, — похмуро посміхнувся Болотов і розуміюче зиркнув на Хаблака. Майор кивнув: те, що злодій зняв зі стіни яскраву мазанину в золочених рамах, підтверджувало їхні здогади — у квартирі Корольової побував досвідчений “домушник”, який нічого не тямив у мистецтві, але досконало знав вартість кришталю, носильних речей та виробів з дорогоцінних металів.

Злодіїв такої кваліфікації в Києві було лише два. Один з них, Павло Шлапак, давно вже “зав’язав”: мешкав на Подолі, прижився біля крикливої, але душевної молодиці, працював автослюсарем, а руки мав справді золоті, його тепер на “малину” й арканом не затягнеш, та й для чого йому лізти до чужої квартири? Власників “Жигулів” он скільки розвелося, свисни тільки — гроші самі в руки течуть.

Другий, Василь Овсійович Сіренко, постарів, постатечнішав і років уже п’ять жив смирно, працюючи вантажником у гастрономі. Казали, правда, що іноді випивав зайве й хвалився своїми минулими “подвигами”, та підозрілих знайомств за ним начебто не водилося, а без цього такі великі крадіжки не мали сенсу: речі треба вивезти й збути, одному, без спільників, зробити це важко, майже неможливо, отже, і Сіренко, мабуть, відпадав. Однак перевірити їх обох треба було неодмінно. Хаблак вирішив доручити цю делікатну справу дільничним інспекторам, та й хто, крім них, міг краще впоратися з цим?

Згадавши про дільничних, Хаблак перевів погляд на лейтенанта Миколу Сагайдачного, тутешнього дільничного, який сидів у кутку кімнати на м’якому пуфику, незручно підібгавши під себе ноги й тримаючи відкриту теку, готовий першої-ліпшої хвилини занести до протоколу ще якесь спостереження експерта.