Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Що ж їм перешкодило? — запитав Юхан Нейс. — Знову диверсія?

— Ні, цього разу у справу втрутився радянський солдат. За що не лише ми з вами, пане управителю, але і все людство повинно бути йому вдячне. Тільки тепер, коли кожному ясно, до чого привела б атомна зброя, опинись вона в руках нацистських верховодів наприкінці війни, розумієш, який великий подвиг звершили ті, хто знищив фашизм Гітлера. Я кажу це не тільки тому, що з нами зараз наш друг, радянський консул, я говорю це завжди і скрізь, бо я так думаю.

— Ну, а як же ви? — бажаючи перевести розмову на більш приватну тему, поцікавився управитель Юхан Нейс. — Як вам удалося вискочити з Рьюкана?

— Нам допоміг снігопад. На ранок наші сліди замело. А ми тим часом були вже біля шведського кордону, який довелося переходити в спідній білизні. Ви не повірите, але було саме так.

— Та ні, жартуєте. До чого тут білизна?

— Як з'ясувалось, роздягтися до білизни для нас значило опинитись на волі. Якби ми залишились у формі, в якій діяли в Рьюкані, шведи змушені були б видати нас окупаційним властям, а так вони зробили вигляд, що прийняли групу біженців, і інтернували нас.

— Неймовірно! — вигукнув Юхан Нейс. — Просто важко повірити.

Увійшов Людвіг Улл і спокійно, ніби нічого не сталося, сів у своє крісло за ломберним столиком.

— Ну, коли не вірите мені, спитайте у Людвіга.

— Про що суперечка?

— Та от, пан управитель не вірить, що шведський кордон ми переходили в ісподньому. Не вірить, що в іншому разі ми не мали б політичного притулку.