ВІльні малолюдці
- Автор: Пратчетт Теренс Дэвид Джон
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-837-8
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «ВІльні малолюдці». Краткое содержание книги:
Хто сказав, що здатною на чари обов’язково може бути лише стара, страшна і злюща карга? Іноді природженою відьмою є кмітлива та допитлива дев’ятирічка. Коли стіни світу брижаться, а загарбники зазіхають на твоє, слід діяти рішуче і захищати рідні землі! Озброївшись самими лише сковорідкою та здоровим глуздом, Тіфані доведеться поборотися з лихими ельфами, які викрадають дітей. А допомагатимуть дівчинці Нак Мак Фіґлі — вільні малолюдці, хвацькі, задерикуваті й охочі до крадіжок, пиятики та бійок. Чудова компанія для майбутньої відьми!
— Ви домовики? — поцікавилася вона.
Повітря затремтіло. Молоко розхлюпалось по долівці, а мисочка полетіла шкереберть.
— Я це сприймаю як заперечну відповідь, — сказала Тіфані. — То хто ж ви?
Взагалі ніякої відповіді не прозвучало.
Вона зазирнула під мийку, а тоді глянула під сирними полицями. Вона вдивлялася у затягнуті павутинням темні закутки кімнати. Здавалося, що там нікого не було.
Тож вона подумала: «Здається, мені потрібна наука вартістю у ціле яйце, і то швидко…».
Тіфані сотні разів йшла звивистою стежкою, що вела з ферми до села. Пів милі завдовжки і з проторованими впродовж століть коліями, більше схожими на яри, що у дощову погоду стікали по цьому крейдяному ґрунті молочними струмками. На півдорозі вона почула шурхіт. Кущі зашелестіли, хоч і вітру не було. Жайворонки стихли, — і хоч вона до того й не зауважувала їхнього співу, їхня мовчанка її вразила. Нема нічого гучнішого, ніж стихла пісня, яка лунала завжди.
Коли вона підвела очі до неба, то дивилася наче крізь діамант: воно іскрилось, а повітря так швидко охололо, наче враз зануритись у крижану купіль.
Сніг лежав під ногами, сніг вкривав кущі. Чутно тупіт коней.
Вони було неподалік, у полі. Кінь мчав галопом крізь сніги — тут, за кущами, які раптом обернулися на білу стіну.
Тупіт ущух. Хвиля тиші, а тоді — кінь, ковзаючи по снігу, з’явився на стежці. Кінь повернувся боком, і вершник опинився лицем в лице з Тіфані.
Хоч це й не зовсім правильно так казати. Бо у вершника не було обличчя. Не було голови, на яку можна було б почепити обличчя.
Тіфані кинулась бігти. Черевики ковзали по снігу, але враз вона опам’яталась, і до неї повернулася холоднокровність.
В неї дві ноги і обидві ковзають по снігу. В коня ніг вдвічі більше, ніж у неї. Вона бачила, як коні штурмують пагорб узимку. Її шанси непогані.
Вона почула, як їй засапано дихають у спину, тихо заіржав кінь. Вона наважилась зиркнути позад себе. Кінь йшов позад неї, але помалу — трохи йдучи, трохи ковзаючи. Пара йшла йому з рота.
На півдорозі до села стежка йшла попід кронами дерев, які, вкриті снігом, мали вигляд хмар, що спустилися з неба. А під ними, Тіфані знала напевне, дорога вирівнювалася. Вершник без голови її там легко впіймає. І вона й гадки не має, що її чекає, але вона впевнена, що приємного буде мало.
Коли вона проминала дерева, на неї падали сніжинки. Вона вирішила пуститися бігцем. Може, вдасться добігти до села. Бігала вона добре.
Та що робити, коли вона добіжить? В дім вона забігти не встигне. Люди галасуватимуть і бігатимуть навколо. Та темний вершник не з тих, хто зважатиме на шум і біганину. Ні, треба щось вигадати.
Чому ж вона не взяла зі собою сковорідку!
— Ми тут, відьмо! Стій, стій, як вкопана!
Вона глянула вгору.
Крихітний блакитний чоловічок висунув голову із вкритих снігом кущів.
— Та там вершник без голови! — крикнула вона.
— Та то нічо, мала. Стій! І в очі йому дивись!
— Та нема в нього очей!
— А щоб тобі! Ти відьма, чи хто? Дивись йому в очі, ніби вони в нього є!
Блакитний чоловічок пірнув у сніг.
Тіфані озирнулася. Вершник трюхикав попід деревами: кінь йшов впевненіше, бо стежка вирівнялася. В руці він тримав меч і дивився просто на неї — очима, яких у нього не було. Звук дихання наближався, а то був не найприємніший звук.
«Людці за мною стежать, — подумала вона. — Я не можу втікати. Бабуня Болячка б нізащо не втікала від когось безголового».
Тіфані заклала руки і втупила погляд у вершника.
Вершник спинився, наче спантеличений, а тоді пришпорив коня.
Блакитно-рудава постать, більша за попереднього чоловічка, звалилася з дерева. Вона приземлилася коню на голову, поміж очима, і вхопила його за обидва вуха.
Тіфані почула, як людець закричав:
— Пісок тобі в вочі, ґобліне, поклін від Великого Яна!
А тоді щосили головою буцнув коня між очі.
На її зачудовання, кінь похитнувся.
— Як тобі? — крикнув коротун. — Моцний дуже, та? А на маєш добавки!
Цього разу кінь хитнувся в другий бік: задні ноги роз’їхались врізнобіч, і він гепнувся у сніг.
З кущів виплигнула тьма синьолюдків. Вершника, що намагався підвестись, поглинула круговерть блакитно-рудавих верескливих істот…
І він зник. Сніг зник. Кінь теж зник.
Синьолюдки ще мить купчились на запилюженій жаркій дорозі. Один з них сказав: