Полліанна дорослішає
- Автор: Портер Элинор
- Серия: Поллианна #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-8281-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Полліанна дорослішає». Краткое содержание книги:
Вона ще більше наморщила лоба.
— Я сьогодні справді почуваюсь тут самотньою, хоча навколо стільки людей. Але їм до мене нема діла. Чи вони просто не звертають уваги.
Вродлива дівчина гірко розсміялась:
— То ж бо й воно! Їм ніколи немає діла, і вони не звертають уваги. Натовп є натовп.
— Дехто все ж таки звертає увагу. І з цього ми можемо радіти, — спробувала переконувати її Полліанна. — Тепер, коли я…
— Авжеж, дехто звертає увагу… — перервала її співбесідниця і, знову здригнувшись, перелякано глянула на стежку позаду Полліанни. — Дехто звертає увагу… і навіть надмірну…
Полліанна злякано скулилась — цього дня вона так часто наштовхувалась на людську неприязнь, що зробилась чутливішою, ніж завжди.
— Ви мене маєте на увазі? — ніяково перепитала вона. — Вам не хотілось, щоб я… щоб звертала на вас увагу?
— Ні-ні, дитино! Я мала на увазі геть іншу людину. Того, кому не слід би звертати на мене увагу… Я навіть задоволена, що маю тепер з ким поговорити. Це спочатку я подумала, що це хтось із дому…
— То ви теж тут не мешкаєте, так само, як і я? Тобто ви не завжди тут мешкаєте?
— Так, зараз я тут мешкаю, — зітхнула дівчина. — Я тут мешкаю, але не можу сказати, що я тут живу.
— А що ж ви тут робите? — зацікавилась Полліанна.
— Що роблю? Гаразд, я розповім тобі, що я роблю! — вигукнула дівчина з гіркотою в голосі. — Зранку до пізнього вечора я продаю вишукані мережива і яскраві стрічки дівчатам, що знай регочуть і теревенять. Тоді повертаюсь додому — в убогу комірчину на четвертому поверсі з єдиним віконцем на задній двір. У тій кімнатці вміщається лише вузьке продавлене ліжко, старий умивальник із щербатим кухлем, кульгавий столик і я сама. Влітку кімната розпечена, як пічка, а взимку вона холодна, наче крижана печера. Але це єдиний мій прихисток у місті. Вважається, що там я маю сидіти, коли не працюю. Але сьогодні я вийшла на свіже повітря. Не хочу ні сидіти у своєму закапелку, ні йти по книжки у стару бібліотеку. Сьогодні у нас останній вільний вечір цього року — додатковий, і я б хотіла приємно згаяти час… принаймні оцей один раз. Я теж молода і люблю жартувати і реготати не менше за дівчат, яким я щодня продаю мережива і стрічки. Тож сьогодні я маю намір жартувати і сміятись.
Полліанна усміхнулась і схвально кивнула головою:
— Я рада, що ви так міркуєте. Я теж такої думки. Бути щасливою набагато веселіше. Правильно? Коли на те пішло, Біблія наказує нам так поводитись — веселитись і радіти. У ній згадується про це вісімсот разів! Утім, ви либонь самі знаєте, в яких місцях у Біблії згадується про радість.
Вродлива дівчина заперечно похитала головою. Обличчя її прибрало дивного виразу.
— Та ні, — сухо заперечила вона. — Я б не сказала, що згадую про Біблію.
— Не згадуєте? Може, й ні. Але, знаєте, мій батько був пастором, і він…
— Пастором?!
— Так, а що? Ваш теж? — вигукнула Полліанна, помітивши реакцію співрозмовниці.
— Так… — відповіла дівчина, трохи зашарівшись.
— Ох! Він так само, як і мій, вознісся на небо до Бога і янголів?
Дівчина відвернула обличчя.
— Ні. Він іще живий, удома… — відповіла вона ледь чутно.
— Ой, ви маєте бути щасливою! — зітхнула Полліанна. — Я часом думаю: от якби побачити батька ще хоч разочок! А ви ж бачитеся зі своїм батьком?
— Не надто часто. Він там, а я тут.
— Але ви зі своїм можете бачитись, а я зі своїм ні. Він пішов до раю, до моєї матері і решти наших. А у вас мама теж є? Земна мама…
— Так…
Дівчина неспокійно засовалась на лавці, так, наче намірялася підвестись і кудись іти.
— Ой, то ви можете бачитися з ними з обома! — видихнула Полліанна з тугою в голосі і на обличчі. — Яка ж ви маєте бути щаслива! Бо на світі ж немає нікого, хто по-справжньому дбає і так непокоїться про нас, як рідні батько і мати! Я знаю, бо я мала батька до одинадцяти років. А от за матір мені були дами з «Жіночої допомоги», аж доки мене забрала до себе тітонька Поллі. А тоді…
Полліанна знай розповідала. Вона була у своїй стихії. Полліанна любила розповідати. Дівчинці ні на мить навіть на думку не спадало, що може бути щось дивне або недоречне, або навіть якась необачність у тому, що вона переповідає такі інтимні подробиці свого життя геть сторонній людині у громадському парку Бостона. Полліанна всіх людей — чоловіків, жінок, дітей — вважала за друзів. Як знайомих, так і незнайомих. Незнайомі видавались їй у спілкуванні не менш приємними за знайомих, оскільки з ними гостріше відчувався смак пригоди і таємниці, коли з незнайомих вони перетворювались на знайомих.