Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

— Хазяїн прийшов із колгоспних зборів і каже: «Завтра нас евакуйовують». А я: «А як же бульба? Не викопали». Стукає в двері сусіда, і сіли вони з моїм випивать. Випили й давай голову лаять: «Не поїдем — і край. Війну пережили, а тут радіація». Хоч залізай у цю землю. Не поїдемо!

— Попервах думали, що всі умремо через два-три місяці. Так нас полохали. Агітірували їхати. Слава Богу — живі!

— Слава Богу! Слава Богу!

— Ніхто не знає, що на тім світі. Тут лучче... Знакоміше. Як моя мама приказувала: красуєшся, радуєшся і сваволиш.

— Підемо до церкви, помолимося.

— Виїжджали... Взяла землі з маминої могилки в торбинку. Постояла навколюшках: «Прости, що ми тебе покидаємо». Вночі пішла до неї й не боялася. Люди прізвища свої писали на хатах. На колодах. На паркані, на асфальті.

— Собак солдати вбивали. Стріляли. Бах-бах! Після цього не можу чуть, як живе кричить.

— Я тут бригадирствував. Сорок п’ять год... Жалів людей... У Москву на виставку ми свій льон возили, колгосп посилав. Значок звідтам привіз і красну грамоту. Тут до мене зуваженієм: «Василь Миколайович... Наш Миколайович...» А хто я там, на новім місці? Старий дід у капелюші. Тут буду помирать, дак жіночки мені води принесуть, у хаті натоплять. Жалів я людей... Увечері баби йдуть із поля й співають, а я знаю, що вони нічого не получать. Самі палочки на трудодні. А вони співають...

— У селі в нас люде живуть укупі. Одним миром.

— Сниться мені сон, це я вже в городі в сина жила. Сон... Що жду смерті, дожидаюся. І синам наказую: «Повезете мене на наші гробки, хоч п’ять хвилин постійте зо мною коло рідної хати». І зверху бачу, як сини мене туди везуть...

— Хай вона отруєна, з радіяційою, це моя вітцівщина. Нігде ми більш не треба. І птиці своє гніздо миле.

— Докажу... Жила в сина на сьомім поверху, підійду до вікна, гляну вниз і хрищуся. Здається, наче коня чую. Півня... І такий жаль бере... А то своє дворище насню: корову прив’язую й дою, дою... Просинаюся... Не хочу вставать. Я ще там. То тут, то там.

— Удень жили на новім місці, а вночі на батьківщині. Уві сні.

— К зимі ночі довгі, сидимо, бува, й щитаємо: хто вже помер? У городі од нервності й розстройства багато помирало, по сорок-п’ятдесят год — чи це ж пора на смерть? А ми живемо. Молимося щодня Богу, просимо одного — здоров’я.

— Як то кажуть, хто де вродився, там і згодився.

— Мій хазяїн два місяці лежав... Мовчав, не відказував мені. Як зобидився наче. Ходжу по дворі, вернуся: «Батьку, як ти?» Очі тілько на голос зведе, а мені вже легше. Хай би лежав, мовчав, а був у хаті. Коли чоловік умирає, плакать не можна. Переб’єш йому смерть, буде довго трудиться. Я в шафі свічку взяла й до рук йому вклала. Він узяв і дише... Очі, бачу, каламутні... Не плакала... За одне просила: «Передай там привіт нашій донейці й моїй любій мамочці». Молилася, щоб нам укупі... Хто й упросить Бога, а мені він смерти не дав. Живу.