Тінь гори

— У тебе ніколи не буде проблем з поліцією в Бомбеї,— наполягав Тарик.— Ти з нами. Тут тобі не зашкодять. А якщо тобі потрібно буде поїхати з міста на тривалий час, можеш залишити меча Назіру, який стерегтиме його до твого повернення.

Він кивнув Назіру, і той підійшов ближче, примушуючи мене забрати меча з його рук. Я поглянув йому в очі. На вустах Назіра з’явилася тонесенька посмішка.

— Візьми меча,— мовою урду[38]сказав він.— І оголи меча.

Меч був легший, аніж я очікував. Я поклав його собі на коліна.

Тієї мовчазної миті у занедбаному маєтку я завагався, розуміючи, що коли вийму меча з піхов, то спогади почнуть кривавити з піхов забуття, де вони були заховані вже тривалий час, заховані занадто довго. Традиція вимагала від мене вийняти меча на знак того, що я його приймаю.

Я висмикнув лезо на світло і підвівся, тримаючи оголеного меча перед собою: його кінчик лише трішки не діставав до мармурової підлоги. І це було правдою. Я відчував силу меча розбурхати мою пам’ять.

Я заховав меча назад у піхви і обернувся до Тарика. Хлопець кивнув на крісло, що стояло біля нього. Я знову сів, прилаштувавши меча на колінах.

— Рядки на мечі,— поцікавився я.— Я не вмію читати арабською.

— Інна ліллагі ваінна...— Тарик почав читати поезію Корану.

— Ілаягі раджіун,— закінчив я за нього.

Я знав цю цитату. «Ми належимо Богу і до Бога ми повернемося». Кожен гангстер-мусульманин вимовляє її перед битвою. Ми всі її згадуємо, навіть не будучи мусульманами, про всяк випадок.

Той факт, що я навіть не міг прочитати арабський напис, викарбуваний на мечі пращурів Хадербгая, гірко пройняв Тарика. Я співчував йому і погоджувався з ним: насправді я не гідний цього меча і не міг навіть осягнути кровного значення цієї фамільної реліквії для Тарика.

— А ще ми знайшли листа серед паперів у Святій Книзі,— провадив він, контролюючи кожен подих і кожне слово.— Цього листа було адресовано тобі.

У мені неначе прокинулася кобра. Лист! Я не хотів його. Мені не подобалися листи. Будь-яке тьмяне минуле — це вампір, що насичується кров’ю теперішнього часу, а листи — це кажани.

— Ми почали його читати,— повідомив Тарик,— не усвідомлюючи, що він був для тебе. Лише на середині листа я зрозумів, що це був його останній лист, адресований тобі. Ми одразу ж кинули читати. Ми не закінчили читати листа. Ми не знаємо, як він закінчується. Але ми знаємо, що він починається зі згадки про Шрі-Ланку.

Інколи ріка життя жбурляє тебе на каміння. Лист, меч, рішення, ухвалені на зборах ради, «Не плутай свою користь зі своєю цінністю», велосипедні вбивці, зброя з Гоа, Шрі-Ланка: потоки збігів і наслідків. І коли ти бачиш наближення скель, у тебе є два варіанти: залишитись у човні або вистрибнути.

Назір вручив Тарику сріблястого конверта. Тарик постукав ним по своїй розтуленій долоні.

— Дядькові подарунки,— сказав він лагідніше,— завжди йшли з умовами і ніколи не приймалися без...

— Наслідків,— закінчив я за нього.

— Я збирався сказати — покори. Цей будинок був подарунком із заповіту Хадербгая, але він був мені даний за умови, що я ніколи з нього не вийду, навіть на хвилинку, доки мені не виповниться вісімнадцять.

Я був шокований і навіть не приховував цього. Я не був достатньо чуйний до нього і не знав, через що йому доводилося проходити.

— Що?

— Не все так погано,— відповів Тарик, зціпивши зуби через моє обурення.— Усі мої репетитори приходять сюди, до мене. Я вивчаю всі необхідні предмети. Англійську, точні науки, ісламське вчення, економіку і бойові мистецтва. І Назір завжди зі мною, а також уся прислуга.

— Але ж тобі всього чотирнадцять, Тарику. Ти так житимеш іще чотири роки? Ти взагалі проводиш час зі своїми однолітками?

— Чоловіки мого роду воюють і керують уже з п’ятнадцятьох років,— оголосив Тарик, зиркаючи на мене.— І навіть у цьому віці я вже виконую своє призначення. Ти можеш сказати те саме про своє життя?

Юнацька рішучість — це єдина наймогутніша енергія. Я не хотів критикувати його зобов’язання: я просто хотів упевнитися, що він знає про альтернативні варіанти.

— Тарику,— зітхнув я.— Я гадки не маю, про що ти.

— Я не збираюся просто повторити долю свого дядька,— повільно мовив він, наче я — мала дитина,— одного дня, я стану Хадербгаєм, і я поведу всіх присутніх сьогодні чоловіків. Включаючи тебе, Ліне. Я буду твоїм ватажком. Якщо ти ще будеш з нами.

Я знову поглянув на Назіра, який дивився мені в очі, що м’яко світилися гордістю, як діаманти. Я рушив на вихід.

— Лист! — випалив Тарик.

Зненацька розсердившись, я знову до нього розвернувся. Я вже розтулив був рота, але Тарик підніс мені листа.

— Він починається зі згадки про Шрі-Ланку,— сказав Тарик, пропонуючи мені сріблястого конверта.— Я знаю, що це було його бажанням. Ти дав слово, що поїдеш туди, хіба ні?

— Так,— відповів я, забираючи листа з його тонких пальців.