Делілло Дон. Зеро К
- Автор: Делилло Дон
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фабула
- ISBN: 978-617-09-3306-5
- Переводчик: Максим Нестелєєв
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Делілло Дон. Зеро К». Краткое содержание книги:
Росс теж відчуває глибоку потребу увійти в інший вимір і прокинутися в новому світі. Натомість його син прагне жити й відчувати «мішанину подивів нашого часу тут, на землі».
Чудовий, щирий роман одного з найвидатніших письменників нашого часу. «Зеро К» — справжня ода мові й людяності, роздум про смерть та обійми життя.
Хустка була їй за прапор незалежності.
— Самотність, так. Подумайте: сам-один і заморожений у склепі, у капсулі. Чи нові технології дадуть змогу мозку функціонувати на рівні ідентичності? Із оцим вам, можливо, доведеться зіткнутися. Свідомий розум. Самотність на сконі. Сам-один. Подумайте про саме слово. Середньовічне. Самі й одні. Ви відкидаєте особу. Особа — маска, створений персонаж у мішанині драм, які складають ваше життя. Маска відпадає, й особа стає тобою в найістиннішому значенні. Самі й одні. Себе. Що таке себе? Усе, що ви є, без інших, без друзів чи незнайомців, коханців чи дітей, вулиць, якими гуляєш, їжі, яку їси, чи дзеркал, у яких себе бачиш. Але чи ви є кимось без інших?
Артис сказала, що вона сама артефакт. Персонаж, напіввигадка, що невдовзі видозміниться, зменшиться чи посилиться, стаючи чистим собою, припиненим у льоді? Я не хотів про це думати. Я хотів думати про ім'я для жінки.
Вона говорила, зупиняючись, про сутність часу. Що стається з ідеєю континууму — минуле, теперішнє, майбутнє — у кріонічній камері? Чи розумітимете ви дні, роки та хвилини? Чи ця здатність зменшуватиметься і помиратиме? Яка ти людина без відчуття часу? Більш людська, ніж будь-коли? Чи стаєш зародком, чимось ненародженим?
Вона подивилася на Міклоша Сабо, професора Старого світу, і я уявив його в костюмі-трійці, когось із 1930-х, уславлений філософ, що має роман з жінкою на ймення Магда.
— Час — то занадто складно,— сказав він.
Це змусило мене посміхнутися. Я стояв згорбившись біля оглядового отвору, розміщеного трохи нижче рівня очей, і виявив, що знову дивлюся на череп на тому боці кімнати, артефакт цього регіону й, імовірно, предмет з розкрадання й останнє, що я міг би очікувати знайти в цьому середовищі наукових підходів до кінця життя. Він був десь у п'ять разів більший за звичайний людський череп з головним убором, який я раніше не зовсім помітив. Це була показна тюбетейка у вигляді безлічі пташечок, улого розташованих до черепа, золота зграя, з'єднані кінчики крил.
Він скидався на справжній, черепна коробка велетня, тупа у своїй смертоносності, бентежлива у своєму доморобстві, її сріблястий вищир, народне мистецтво, надто злісно-глумливе, щоб вражати. Я уявляв кімнату спорожнілою від людей і меблів, муровані стіни, кам'янохолодні, і, може, череп здавався як у себе вдома.
Двоє чоловіків увійшли до кімнати, високі й світлошкірі, близнята, у старих робочих штанах і сірих футболках до пари. Вони стали по одному обабіч столу і заговорили без вступу, кожен поступаючись іншому в бездоганному переході.
— Це перший розкол, другий з першого космічного року. Ми стаємо громадянами всесвіту.
— Звісно, є питання.
— Щойно ми опануємо подовження життя і наблизимося до можливості абиколи стати поновлюваними, що станеться з нашими енергіями, нашими сподіванками?
— Заснованими нами соціальними інститутами.
— Чи намислюємо майбутню культуру млявості та самопотурання?
— Хіба смерть — це не благословення? Хіба вона не визначає цінність наших життів, щохвилини, щороку?
— Багато інших питань.
— Хіба не досить прожити трохи довше, користаючись сучасними технологіями? Чи нам треба ще, і ще, і ще?
— Нащо зривати інноваційну науку нехлюйським надлишком людей?
— Хіба буквальне безсмертя стисне наші витривалі види мистецтва і культурні дива до мізерності?
— Що про це напишуть поети?
— Що станеться з історією? Що станеться з грошима? Що станеться з Богом?
— Багато інших питань.
— Хіба ми не полегшуємо шлях до неконтрольованих верств населення, дій довкілля?
— Забагато живих тіл, замало простору.
— Хіба не стаємо ми планетою старих і похилених, десятків мільярдів із беззубими вищирами?
— А як щодо тих, хто помирає? Інших. Вони завжди будуть інші. Чому деякі повинні жити, поки інші вмирають?
— Півсвіту перероблює свої кухні, а друга половина голодує.
— Чи хочемо ми вірити, що кожна умова, яка завдає страждання розуму і тілу, буде виліковна в контексті нашої необмеженої довготривалості?
— Багато інших питань.
— Визначальний елемент життя — те, що воно закінчується.
— Природа хоче нас винищити задля того, щоб повернутися до своєї непорушної та неушкодженої форми.