Гора між нами

До літака я повернувся лише близько півночі. Наполеон почув мої кроки, визирнув ізсередини та знову сховався. Температура впала десь до мінус десяти, і мої штани промерзли наскрізь. Сам я змерз до кісток. Поблизу я відшукав кілька сухих гілок, струсив з них сніг та затягнув усередину. Знов почало сніжити. За цілий день я тільки раз помочився — недобрий знак. Обов’язково треба попити.

Наполеон знов кудись вискочив, і я поглянув на кумедні відбитки, які його «взуття» лишало на снігу. І тут я помітив інші відбитки. Великі сліди наблизилися до нашої печери та знов віддалилися. Я не знавець слідів, але відразу спала на думку пума. Тварина прийшла звідкілясь від скель над нами, підкралася нижче та підступила до входу. Трошки далі я помітив невелике заглиблення — наче хтось тут лежав. Немов у засідці. Довго тут думати нічого: мертві люди мають певний запах. Навіть якщо вони заморожені. А ще запах мають хворі люди і маленькі собачки.

Мені треба було позбутися мокрого одягу, так що вогонь точно конче необхідний. Одяг я розклав так, щоб він краще просох, і у самій білизні заліз до мішка грітися. Мене всього тіпало, а пальці майже втратили чутливість. Я розпалив джет-бойл та напхав у чашу снігу.

Ешлі уважно за мною стежила, в її очах була тривога. Я щосили намагався зігрітися.

— Привіт, — урвав я тишу.

Я бачив, як їй боляче. Відповіла вона лише після глибокого подиху.

— Привіт.

— Ти щось приймала?

Ешлі похитала головою.

Я дістав другу з моїх сильних пігулок та поклав їй на язик. Вона запила її залишками води.

— Кепський маєш вигляд, — зауважила вона. — Може, і сам вип’єш знеболювального?

Я теж про таке думав, бо без пігулки точно не знайду в собі сили завтра вилізти з мішка.

— Маєш рацію. Вип’ю дві, — я підняв два задубілі пальці.

Вона взяла слоїчок з пігулками та витрусила дві мені на долоню.

— Ну, є якісь новини?

— Тут за кількасот метрів чудовий травматологічний центр. Я дав сигнал лікарям швидкої допомоги, вони вже вирушили сюди з ношами. Я також говорив з адміністратором — тебе покладуть у приватну палату. Так що за десять хвилин тебе заберуть, добряче вимиють, зігріють та накачають найпотужнішими знеболювальними. А ще я зателефонував Вінсу — він чекатиме на тебе там.

— Що, все так погано?

Я щільніше загорнувся в мішок.

— Там немає нічого опріч снігу, криги, скель і гір.

— А що каже GPS?

— Те саме.

Зітхнувши, Ешлі лягла на мішок. Вочевидь, надія, яку вона плекала весь день, щойно її покинула. Я налив собі теплої води й почав повільно пити.

— Маєш якісь ідеї?

— Трохи нижче є кілька озер та річок. Вони всі зараз вкриті льодом, але, думаю, можна спробувати наловити трохи риби. Завтра в нас п’ятий день тут. І четвертий день без їжі.

Вона заплющила очі та почала повільно дихати.

— Як нога? — поцікавився я.

— Болить.

Я підповз ближче та нагріб снігу. Набряк спав, але від коліна до верху стегна нога була темно-фіолетового кольору. Про всяк випадок я дістав ліхтарик, оглянув шви й перевірив зіниці на реакцію. Очі реагували повільно та швидко втомлювалися. Ознака того, що організм дуже виснажений і кепсько витримує висоту. Пальці ніг були холодні — то вже зовсім погано. Треба відновити кровообіг, бо це вже ризик для пальців чи навіть стопи.

Я підкинув трохи гілок у вогонь, сів коло її ніг, розстебнув свій мішок та обережно притис її стопу до свого живота. Сидячи в такому положенні, я знов загорнувся у спальник.

Ешлі сконцентрувалася на диханні, роздивляючись брезент і гілки дерев над головою. Великі білі сніжинки безшумно падали з неба. Здавалося, у цьому світі взагалі немає звуків.

— Я, здається, учора була записана на педикюр. Чи я його скасувала?

— Вибач, лак для нігтів закінчився.

Я поклав на ногу долоні, щоб зігріти її швидше.

— Обіцяю, тільки-но доправлю тебе в тепле лікарняне ліжко замість цієї снігової печери, я пофарбую тобі нігті в будь-який колір, на твій вибір. Якщо лише ти не заложиш проти мене судовий позов за те, що наразив тебе на небезпеку напередодні весілля.