Джмеленя та володарка злиднів

Очі Джмеленятка засвітилися радістю. До краю країни-пологу залишилося кілька кроків! За туманним горизонтом проступали обриси кімнати й Дмитрикова постать. Звідси він видавався справжнім велетом.

Найближче сухе дерево простягло свої гілки до втікачки й обхопило її за ноги. Вона замахала руками й гепнулася в пилюку стежки. Перед нею з’явилося перелякане Дмитрикове обличчя. їй здалося, що вона лежить на краю височезного обриву, а перед нею, як хмара, нависає Дмитрик-Хитрик.

Джмеленя озирнулася й побачила, що з одного боку до неї летить Змій, дихаючи вогнем, а з другого дріботить армія злиднів.

— Дмитрику, допоможи!

Хлопець здивовано витріщався на подругу, яка з’явилася з Марениного покривала, наче випірнула з води, та через мить оговтався, схопив Дзвінку за руки й щосили потягнув до себе. Заскрипіли сухі гілки, тріснули — й дівчинка викотилася з ліжка в кімнату.

Розплющила очі вона вже на килимі. Біля неї, під доволі звичайним на вигляд покривалом, непорушно стояло ліжко. Отже, щойно вона стрибнула не з височезного обриву, а просто скотилася з Марениного ложа. Таємниця подорожі на межу світів загаптована в чарівному гаптованому покривалі.

Але зараз немає часу про це думати. Дзвінка швидко поверталася в свою реальність, в Явію.

— О, Дзвінка! — Дмитрик допоміг їй підвестися. — А я спочатку тебе й не помітив. Ти заплуталася в покривалі?

— Майже так.

— Нам потрібно поспішати! Марена повертається! Ти знайшла злидня?

— Ні! Зате знайшла накришку! Потрібно забрати ще й останній горщик.

Муха пролетіла над дівчинкою й сіла Дмитрикові на окуляри. Він відразу ж закричав, замахавши руками, наче збирався злетіти в повітря:

— Ось він! Ось він!

— Де? — Дзвінка закрутилася навсібіч.

— Тут! — Дмитрик показав тремтячим пальцем на свої окуляри.

Дівчинка придивилася до мухи, що сиділа на металевій оправі й зазирала Дмитрикові в око. Замість мушачої морди, на волохатому тулубі сиділа лиса голова з довгим носом, що звисав на жирні губи. По боках носа більше половини голови займали очі, а якщо точніше — очища!

Дзвінка змахнула муху-злидня з окулярів у горщик з написом «Заздрість» й закрила його накришкою, прокрутивши її по різьбі декілька разів. Злидень задзижчав у горщику, б’ючись об стінки.

— А чому це ти понесеш останній горщик до решти? Я також хочу! — відразу ж надувся Дмитрик.

— А тому, що це в тобі говорить Заздрість, яка щойно посиділа на твоїх окулярах!

— А-а-а! Тоді бігом до горщиків!

Марена саме спускалася сходами у підвал, коли діти з горщиком вийшли з її квартири. Вона вмить почорніла від злості й заверещала не своїм голосом:

— Облиште горщик! Не рухайте його! Я вас озолочу, якщо віддасте його мені!

— Я вже бачила ваше золото! Дякую, не хочу! — з притиском мовила Дзвінка.

— То просто віддайте мені горщичка. І я відпущу вас живими й непереламаними! — Марена повільно спускалась до дітей. Тікати не було куди.

Дмитрик поправив окуляри й забрав горщик у подруги.

— Не підходьте, а то я розіб’ю його!

— Будь ласка, розбивай! Тоді не зможете полонити злиднів. Вони всі розбіжаться. Давай його сюди й не рипайся, малий!

— Ні! Ми не дозволимо вам зруйнувати наше життя! — вигукнула Дзвінка, заступаючи собою Дмитрика.

— Дітей я переважно не чіпаю. Переважно. А вас доведеться підсмалити! — Чаклунка потерла пальцями об пальці, згорнула їх у кулаки й розтиснула. Тепер на її порепаних долонях мінились блакитним чистим світлом клубки блискавок.

— Не поспішай, помилко паспорта! — почувся добре знайомий бадьорий голосок зі сходів!

Марена різко обернулася, аж подоли її темно-сірої сукні крутнулися довкола неї.