Покладіть її серед лілій
- Автор: Чейз Джеймс Хэдли
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6275-6
- Переводчик: Ірина Бондаренко
- Жанр: Крутые детективы
Электронная книга - «Покладіть її серед лілій». Краткое содержание книги:
Тож мерщій до сторінок роману, із яких шириться терпкий запах ще гарячих стріляних гільз, доброго міцного віскі та ледь уловний аромат лілій....
Це було просторе приміщення, з високою стелею та оббитими дубом панелями. Стіл, за яким легко можна було б грати в більярд, стояв у дальньому кутку кімнати, за трьома височезними, мало не до стелі, вікнами. Чотири чи п’ять зручних крісел та солідний «честерфілд»[19] стояли півкругом навколо каміна — такого величезного, що там легко можна було б засмажити маленького слона. Зі смаком підібраний килим мав настільки високий ворс, що його цілком можна було б підстригати газонокосаркою. На камінній поличці та вигадливих столиках розкидані різьблені нефритові дрібнички. Письмове приладдя на робочому столі, зроблене з чистого срібла, так і сяяло від дбайливого догляду та постійного полірування. Кремові жалюзі на вікнах захищали від сонця. Майже безшумний кондиціонер регулював температуру повітря в кімнаті. Двостулкові вікна, звуконепроникні стіни та оббиті гумою двері забезпечували абсолютну тишу. Навіть неголосне бурчання у шлунку в цій кімнаті видалося б справді оглушливим — наче на землю висипали тонну гравію.
Манфред Віллет сидів ув оббитому шкірою кріслі-вертушці за величезним столом, палячи товсту сигарету зі золотим мундштуком. Він був високим і дужим. Мав років сорок п’ять. Його чорного волосся вже торкнулася сивина. Ретельно поголене обличчя, вельми привабливе, дивно гармоніювало зі столом з червоного дерева. Костюм від лондонського кравця змусив би позеленіти від заздрощів будь-яку кінозірку, а сорочка, бездоганна й сніжно-біла, виглядала, мов перший підсніжник напровесні.
Він чекав, поки я заговорю, не відриваючи сіро-зелених очей від витонченого набору письмового приладдя на столі. Ані порухався. Його червонаве обличчя було порожнє і невиразне, мов дірка в стіні.
Я почав з того, що показав йому листа Дженет Кросбі, потім оповів про свій візит у маєток «Крествейз» та про те, що Морін, імовірно, хвора; що Дженет грала в теніс за два дні до своєї смерті від серцевого нападу. Згадав і про лікаря Бьюлі, й про Бенні Двана, який працював на Зальцера й стежив за мною. Коротко розказав про свої відвідини Юдори Дрю і про те, як потім приїхав Дван та задушив її. Описав свою зустріч з капітаном поліції Брендоном, і що він погрожував мені й радив триматися подалі від доктора Зальцера та Морін Кросбі. Мимохідь пояснив, чому Брендон ставився до них так прихильно. Змалював також, як Дван намагався застрелити й мене, і як Двана прикінчив хтось із таємничої автівки з ромбічними протекторами. Згадав, що сержанти Мак-Ґроу й Гартселл їздили саме на такій машині. І завершив розповідь описом відвідин помешкання сестри Гарні; згадав також про жінку, котра жувала чорнослив, та про зникнення сестри Гарні. Це була довга оповідка, й зайняла вона чимало часу, але Віллет мене не квапив, не переривав і не пропонував опустити деталі. Він сидів, втупившись у чорнильний набір, сам схожий на вирізьблений образ, і в мене склалося враження, що він не пропустив жодного слова й зауважив найменшу деталь, і що за маскою непроникного червонуватого обличчя таїться гострий розум.
— Ось така історія, — завершив я і потягнувся, щоби струсити попіл у його попільничку. — Гадав, що ви, як розпорядник маєтку, маєте це знати. Брендон звелів мені повернути ті п’ятсот доларів, — я витягнув гроші з портмоне, поклав на стіл та без зволікань підсунув їх Віллетові.
— Строго кажучи, цим я виходжу з гри. З іншого боку, можливо, ви наполягатимете на розслідуванні; якщо ж вирішите, що його слід продовжити, я з радістю це робитиму. По правді, містере Віллет, ця справа мене зацікавила.
Він звів на мене очі й пильно пригледівся. Спливали секунди. У мене склалося враження, що він мене взагалі не бачить, бо напружено розмірковує.
— Це незвичайна оповідь, — зненацька озвався він. — Не думаю, що я би цьому повірив, якби не знав репутації вашої контори. Ви залагоджували кілька складних справ для моїх клієнтів, і вони схвально про вас відгукувалися. Судячи з того, що ви мені розповіли, вважаю, є всі підстави розпочати розслідування, і буду лише радий, якщо цим займетеся ви.
Він підвівся, відштовхнувши крісло від себе.
— Але, вочевидь, ви розумієте, що розслідування має бути негласним, і моя фірма жодним чином не повинна фігурувати у справі. Ми готові виплатити вам гонорар, але це має бути суто конфіденційно. Ми опинились у вельми делікатному становищі. В нас нема підстав втручатись у справи міс Кросбі, поки не впевнимось остаточно, що тут щось не так. Якщо ви надасте нам неспростовні докази того, що міс Кросбі якось пов’язана з усіма тими надзвичайними подіями, тоді ми, звісно ж, відкрито вступимо у гру — але не раніше.
— Для мене такий оборот справ створює певні незручності, — зауважив я йому. — Бо гадав, що ви зможете захистити мене від втручання Брендона.
Ув очах Віллета щось зблиснуло, коли він сказав:
— Я впевнений, що ви й самі, без моєї допомоги, зможете впоратись із Брендоном. Але якщо виникнуть будь-які складнощі, ви завжди можете посилатися на мене як на свого повіреного. Якщо на вас нападуть, я із задоволенням безкоштовно представлятиму ваші інтереси в суді.
— Це мене, звісно, радує! — озвався саркастично я. — Але мене можуть і вбити!
Він, вочевидь, вважав, що нічого непокоїтися через гаку дрібницю.
— Без сумніву, ви повідомите нам свій гонорар, враховуючи значні особисті ризики, — сказав він майже безтурботно. — Врешті-решт, така робота, як ваша, і передбачає певні ризики.
Я стенув плечима. Гонорар, сказав я сам собі, буде взятий зі стелі.
— Гаразд, — погодився я. — То можна починати?
Заклавши руки за спину, він міряв кроками кімнату, втупившись поглядом у килим.
— Так, так! Починайте!
— Але перед тим я хотів би поставити вам кілька питань, — сказав я, запалюючи сигарету. — Коли востаннє ви бачили Морін Кросбі?
— На похороні Дженет. Відтоді я її не бачив. Справи її у цілковитому порядку. Коли нам потрібний її підпис, ми надсилаємо папери поштою. Тож у мене досі не було нагоди з нею зустрітися.
— Отже, вам невідомо, що вона нездужає?
Він заперечно хитнув головою — поняття не має, що вона хвора.
— І вас влаштував висновок, що смерть Макдональда Кросбі — нещасний випадок? — поцікавився раптово я.
Він не чекав такого питання, тож різко звів голову.
— Що ви хочете цим сказати? Звісно ж, то був нещасний випадок!
— А чи не могло це бути самогубством?
— Кросбі не мав жодних причин закінчувати життя самогубством.
— Це з вашого погляду.
— Чоловік рідко коли зводить рахунки із життям за допомогою рушниці, коли в його розпорядженні є револьвер. З рушницею все надто складно.
— А якщо б він учинив самогубство, чи відобразилося б це якось на його справах?
— Звісно.
Ув очах Віллета зблиснув вираз спантеличення.
— Його життя було застраховане на півтора мільйона доларів. Але страховка унеможливлювала самогубство. У цьому випадку гроші не виплачували б.
— А хто отримав гроші за страховкою?
— Я не зовсім розумію, до чого ви хилите, — сказав він, повертаючись до столу та всідаючись у крісло. — Поясніть свої слова, будь ласка!
— Мені видається дивним, що Зальцер, котрий не є дипломованим лікарем, підписав свідоцтво про смерть Кросбі. На це мали дати згоду коронер і Брендон. Тож я просто намагаюся себе переконати, що нема нічого підозрілого у смерті Кросбі. Припустімо, що він таки покінчив життя самогубством. Ви стверджуєте, що від цього спадок зменшився б на півтора мільйона доларів. Але якщо б якийсь спритний і тямущий лікар-шарлатан, корумповані коронер та капітан поліції зібралися разом, цей випадок можна було б подати як нещасний, чи не так?
— Стверджувати це дуже небезпечно. Хіба Зальцер не дипломований лікар?
19
Великий м’який диван.