Риб’ячі діти

Сірий приблизно так собі і уявляв – незвично – зустріч із народною цілителькою Софією, тож мав слідувати порадам знаючих людей, а саме слухати і виконувати все, що та скаже. За довгі місяці хвороби він добре зрозумів, що сучасна медицина – це передусім страх. І всі ліки, які виписують, – то ліки від страху. Вони нічого не лікують, вони лише дають тимчасове полегшення і заганяють страх кудись далеко і глибоко в підсвідомість. Хворий ковтає пігулку – і страх перед хворобою і смертю зникає. На деякий час. А потім все починається спочатку: страх-лікар-пігулка-страх-лікар-пігулка – і так безкінечна кількість разів. Якось під ранок, коли шлунок знову почав нещадно боліти і смоктати соки, Сірий вирішив: якщо так станеться, якщо смерть сьогодні-завтра неминуча, то він обов’язково поїде помирати кудись високо в гори, туди, куди він давно мріяв потрапити, на свіже повітря, щоб без шуму машин і запаху вихлопних газів, щоб ніхто не плакав над ним; самотність – найкраща оправа для діаманта смерті. Така ідея Сірому дуже сподобалася – померти в горах; він пам’ятав фільм, японський, що колись дивився в кінотеатрі, – за квитками стояла величезна черга – про те, як син несе свого батька помирати високо в гори; себто в першій серії показали багато життя і сексу в старовинному японському селі, а всю другу серію син тягнув батька на гору, довго, і то було, звісно, не так цікаво, як секс у першій серії, проте, як виявилося, вразило і запам’яталося значно більше. Сірий напевне знав, що коли попросить, батько візьме і віднесе його туди, куди він скаже, бо батько любив його несамовито. Але батька не було поруч – батько працював далеко в Сибіру, і Сірий не мав шансів потрапити в гори за його допомогою; та й не мав він намірів здаватися, плекав, як то кажуть, надії на одужання і хотів жити, тому і стояв зараз напроти двох виставлених величезних лопатодолонь і роздивлявся розпатлану сиву зачіску цілительки Софії. «Ти не хворий, – раптом сказала жінка, – на тобі прокляття! Іди в церкву, поговори з Трифілієм». Вона навіть не доторкнулася до Сірого, нічого не запитала; здивований хлопець заплатив сто вісімдесят гривень в касу, отримав на пам’ять чек і повільно зійшов мокрими східцями – напроти через дорогу стояла біло-синя церква, і він не вагаючись рушив туди.