Хірург

Вона раптово прокинулась у цілковитій темряві. Серце гупало в грудях, сорочка промокла від поту. Їй причувся якийсь шум? Тріскання скла, чиїсь кроки? Може, саме це й вирвало її з такого глибокого сну? Вона не сміла поворухнутися, боялася пропустити найменший звук чиєїсь присутності.

У вікнах пропливали вогні автівок. На мить її вітальня посвітліла, а тоді знову поринула в темряву. Кетрін прислухалася до свисту повітря, що вилітало з кондиціонера, до гудіння холодильника на кухні. Нічого дивного. Нічого такого, що могло спричинити напад такого всепоглинаючого жаху.

Вона сіла, зібрала всю свою сміливість й увімкнула лампу. Уявні жахіття розчинилися в м’якому світлі, що заповнило кімнату. Кетрін підвелася з канапи і пройшлась усіма кімнатами, вмикаючи світло, перевіряючи шафи. Мозок підказував їй, що ніхто не міг проникнути до її квартири, оснащеної сучасною системою сигналізації, міцними замками і щільно зачиненими вікнами. Тут вона була у безпеці. Та вона не могла заспокоїтись, доки не провела цю перевірку, доки не оглянула всі темні закутки. І лише пересвідчившись, що їй нічого не загрожує, Кетрін дозволила собі полегшено видихнути.

Годинник показував пів на одинадцяту. Середа. «Мені потрібно з кимось поговорити. Сьогодні я не зможу впоратися з цим сама».

Вона сіла за стіл, ввімкнула комп’ютер і дивилась, як засвітився екран. Він був її рятівним колом, її психологом – ця купа переплетених дротів і шматків пластмаси була єдиним безпечним слухачем, з яким вона могла поділитися своїм болем.

Вона ввела свій нікнейм CCORD, з’єдналася з Інтернетом, поклацала мишкою, надрукувала кілька слів і перейшла на сторінку приватного чату з нехитрою назвою «womanhelp»[22].