Симпатик

Ми пройшли від тенісних кортів до стоянки, де вже чекала пара автобусів, але не лише на нашу групу. Людей було під дві сотні, і коли Генерал спитав мене, хто вони, інші, я сам спитав у найближчого морпіха. Той знизав плечима.

— Та ви всі невеличкі, так що на одного нашого буде двоє ваших.

Коли я заходив до автобуса за нерадісним Генералом, одна частина мене була роздратована, а інша запевняла, що ми звикли до такого ставлення. Зрештою, один до одного ми ставилися так само, набиваючи мотоцикли, автобуси, пікапи, ліфти та гелікоптери самовбивчим людським вантажем, незважаючи на жодні правила та поради виробників. То хіба дивно, що інші вважали, що нас влаштовують умови, з якими ми ледве змирились?

— З американським генералом вони такого собі не дозволили б, — скаржився Генерал, міцно притиснутий до мене.

— Ні, сер, не дозволили б, — сказав я, і це, ймовірно, була правда.

В автобусі одразу ж стало спекотно й смердюче від пасажирів, які день і ніч повільно смажилися на вулиці, однак дорога до нашого С-130 «Геркулес» була коротка. Літак виявився сміттєвозом з крилами і, як і сміттєвоз, завантажувався ззаду, тож для нас спустили великий плаский вантажний пандус. Ця паща вела до травного тракту, мембрану якого підсвічувало містичне зелене світло затемнення. Генерал вийшов з автобуса і став збоку від пандуса, я приєднався до нього у спостереженні за тим, як його рідні, його працівники, ті, ким вони опікувались, і ще сотня людей, яких ми не знали, заходять на борт, за вказівками бортпровідника, що стояв на пандусі.