Лабіринт

Як ми не умовляли — не допомогло. Шамбала для них — святий край. Там, у потаємних печерних містах, живуть махатми, вчителі найглибшої мудрості, що здійснюють зв’язок Землі з Космосом, медитаціями єднаються і Абсолютом, і порушувати ритм їхньої діяльності — тяжкий злочин.

Ми пішли без провідників і наледве подолали той перевал. Вечоріло, коли ми, змучені, до краю виснажені, спустилися в широке міжгір’я, наче в казкову чашу, повну п’янких ароматів. Ще встигли поставити намет, як усе навколо оповила темрява. Сяк-так повечеряли, мої аспіранти попадали як убиті, й одразу поснули, а я вийшов помилуватись зорями. Ні до того, ні після того я не бачив такого неба. Велич. Таїна. Безмовна музика. Подих Вічності…

— Ой… — зойкнула Муза, спіткнувшись.

— Ну, присядьмо на цій лавочці, тут затишно.

Посідали плече в плече, Ростислав турботливо підняв комір її плаща. Деякі туристки, проходячи мимо, кидали на них весело-іронічні погляди, мовляв, ага, і ви контактуетесь!

Микитюк дивився за борт на шумливі хвилі, а думав і говорив про Гімалаї.

— Розумієте, враження було таке, ніби то й не зорі, а пильні очі Космосу дивляться на мене і питають: чи ти усвідомлюєш своє місце на Землі? В потоці Часу? Навіщо ти живеш? Невже тільки для того, щоб споживати? І тоді настала мить, коли я відчув себе просвітленим, інакшим, духовно вищим, аніж був досі. Оце вам Шамбала! І ніякого страху не було, навпаки — проймала радість. Ну… що належиш до людства, чи що… Любов до планети, на якій живеш… 0, саме любов до життя! А чого ті провідники злякалися… Людська психіка — складне явище… Я довго стояв, прислухаючись до безмовності Космосу…

— Їй-богу, ви поет! Здавалися таким сухарем, а насправді поет — та ще й романтик!

— Ну, що ви, Музо, — Ростислав почервонів, як хлопчик. — Я сухар і є, це на мене щось найшло.

Очі їй зблиснули, зиркнула не то запитливо, не то здивовано, прикусила нижню губу. Прошепотіла:

— Дивина… Цієї миті, от зараз, мені здалося, що ми вже колись зустрічались… І розмова така була…

— Ну, якщо вірити в перевтілення, то… не виключено. — Микитгок поглянув у її великі, схожі на індійський мигдаль, очі. — Може, ви із Шамбали?

— Не хотіла б вас розчаровувати, але я з Києва.

— Це відомо, в Києві ви з’явились років двадцять шість тому, а от…

— Хитрун! — засміялася Муза. — Хоче вивідати… Я й так скажу: живу на цьому світі двадцять вісім, не одружена…

— Мені щастить!

— Давайте без натяків. Хоча… Ви ж про квартиру не знаєте, правда?

— В мене є де жити. А що?

— Коли б не розкішна квартира, я, мабуть, уже одружилася б. А то мені все здається, що домагаються не мене, а квартири… Та дачі, та батьківської «Волги»… Ну, та грець з ними! Я перебила вас.

— А про що я саме говорив? Ага, згадав. Ніч у Гімалаях…

— Цікаво, як ви натрапили на того «їжачка»?

— Отож, я стояв і милувався небом, а тоді опустив очі на землю і побачив за кілька кроків перед собою блідо-фіолетове світіння. Подумав, що це сліди зоряного сяйва на сітківці очей. Зажмурився, аж ні — світло ніби струмує із самої землі, наповнюючи коротюсінькі кривулясті провіднички. Може, то жилки якогось кристала? Підходжу, нахиляюсь — колючка. Виткнулась біля камінця та й світиться, подає про себе вість. Удень, звичайно, я б її не помітив, а якби й помітив, то не звернув би уваги. Ми тоді досліджували рослини соковиті, з плодами — там є справжні фармацевтичні фабрики. Між іншим, ми зібрали флакончик такого екстракту… Ще один дарунок Шамбали! Дивовижні властивості! Сподіваємось, допоможе в боротьбі з найтяжчими хворобами. Ну, а тут — суха колючка! Тієї ночі я майже не спав — перед очима був той феномен.